Майдан закордонних справ: Світ за тиждень. 2-6 жовтня 2017 року

Олександр ХАРА
дипломат, експерт фонду «Майдан закордонних справ»

У 1970 році неперевершені Deep Purple випустили у світ драматичну композицію «Child In Time», яка слугувала своєрідним попередженням крихкості світу, відображала його небезпечне балансування на межі ядерної катастрофи. Майже півстоліття потому світ знову занурився у страх, адже його сьогодні лихоманить від воєн, що поглинають регіони, терористичних актів, від яких не убезпечені навіть найпотужніші держави світу, а також від примари нової корейської війни, яка навіть без ядерної зброї у першу добу конфлікту здатна забрати чверть мільйона життів.

Ймовірно, саме тому цьогорічну Нобелевську премію миру отримав Міжнародний рух за заборону ядерної зброї, до складу якого входять сотні неурядових організацій. Його завдання не видається легким, адже дев’ять країн володіють майже 15 тисячами ядерних боєзарядів. Пальму першості з великим відривом поділяють Росія та Сполучені Штати (7 тис. та 6,8 тис.), але більш загрозливим є те, що список завершується Північною Кореєю. З одного боку, перша й остання країни у списку мають багато спільного, адже вони не є миролюбними, правовими, демократичними державами, уряди яких дбають про людей. З іншого боку, спостерігаючи, як ядерна надпотуга Росія здійснює тривалу агресію проти неядерної України, у Пхеньяні побоюються, що диктаторський режим може бути знищений, якщо він не матиме реальних засобів (ядерного) шантажу. Гра нервів, у якій одне необережне слово або непрорахований крок може запустити пекельну машину, продовжується. Отже, на думку оргкомітету престижної премії, за світ без зброї, що здатна його знищити сотні раз, слід боротися.

Але навіть найпотужніші збройні сили та спецслужби були нездатні запобігти трагедії, що сталася у Лас-Вегасі. Вбивши 59 та поранивши понад півтисячі осіб, 64-річний американський пенсіонер очолив список найбільших масових вбивць. Мотиви цього жахливого злочину стали предметом ретельного розслідування ФБР. Очевидно, найближчим часом ми спостерігатимемо запеклу дискусію прихильників та супротивників посилення контролю над торгівлею зброєю. Складність полягає в тому, що вільне володіння вогнепальною зброєю є частиною психології американської свободи, закріпленої у Другій поправці до конституції США. Американці не лише купують її для захисту чи полювання, вона є певним запобіжником від теоретичної спроби будь-якого уряду чинити свавілля.

Напевно, якби каталонці мали зброю, то їхній навіть незаконний з точки зору конституції Іспанії референдум про незалежність навряд чи було б так брутально придушено. Баланс сили та діалогу, готовності йти на компроміси та не поступатися принциповими речами є доволі делікатною та складною річчю. Все це вкотре спонукає поглянути на те, як інші країни свого часу вирішували подібні проблеми, а головне – у якому випадку дії центральної влади наближалися до найбільш оптимальних і виважених. Зокрема, цікавим є досвід Канади, яка вже двічі у своїй історії (у 1980-х та в середині 1990-х) стикалася з проблемою сепаратизму.

Так, у 1979-му «Парті Кебекуа» ініціювала референдум щодо відокремлення від Канади. У ході підготовчої кампанії прем’єр-міністр П’єр Трюдо (батько нинішнього глави держави), який мав як квебекське, так і англо-саксонське коріння, декілька разів особисто виступав перед населенням провінції, підкреслюючи різнобічні переваги Квебеку як складової частини Канади та дезавуюючи наміри сепаратистів. Досить вагомий внесок у поразку сепаратистів (59,6% квебекців – учасників референдуму вирішили залишитися у складі Канади) зробив найбільший сусід і стратегічний партнер Канади – Сполучені Штати, до думки яких прислухався уряд і населення Квебеку.

У середині 1990-х років сепаратисти у Квебеку спробували вкотре реалізувати свої прагнення щодо створення незалежної держави. Після перемоги на виборах у вересні 1994 року «Парті Кебекуа» знову ініціювала проведення референдуму про відокремлення від Канади. Слід зазначити, що тоді по всій країні розпочалися бурхливі дискусії щодо статусу Квебеку. Зокрема, серед значної частини англомовного населення Канади зростало роздратування сепаратистськими вимогами Квебеку, які небезпідставно розглядалися як перманентний шантаж решти країни. Своєрідним «прохолодним душем» для сепаратистів стали дебати в Парламенті Канади навколо питання забезпечення прав корінних народів провінції, чисельність яких на той час становила близько 60 тис. осіб (шість племен). А справжнім шоком – обговорення можливих економічних наслідків відокремлення, пов’язаних із цілком вірогідним позбавленням незалежного Квебеку (у разі його відділення від Канади) доступу до комфортного бізнес-середовища Північноамериканської зони вільної торгівлі (НАФТА), куди і в той час, і сьогодні спрямовується близько 80% експорту провінції.

І знову Сполучені Штати підставили плече своєму сусідові. У ході візиту президента США Клінтона до Оттави в лютому 1995 року американський лідер наголосив на тому, що його країна має «чудові відносини з сильною й об’єднаною Канадою». За цих умов 30 жовтня 1995 року 50,56% населення провінції віддало свої голоси за збереження Квебеку у складі Канади.

Під час двох небезпечних криз центральний уряд Канади залучав усі наявні ресурси та використовував різноманітні аргументи для того, щоб переконати населення Квебеку не голосувати за відокремлення. Оттава також продемонструвала неабияку політичну майстерність у вирішенні питання збереження цілісності країни.

Можливо, саме цей приклад міг би стати певним дороговказом для Мадрида та, водночас, нагадуванням для Каталонії, що вирішення будь-яких питань лежить насамперед у площині права, а шлях до врегулювання суперечок – у сфері переговорів.

Світ і так поглинають хвилі насильства, проте, якщо цивілізовані країни триматимуться здорового глузду й бажання розв’язувати проблеми, можливо, у ньому житиметься трохи безпечніше.

* * *

Огляди подій і тенденцій у світі - спільний проект Фонду «Майдан закордонних справ» з політичною партією "Українське об'єднання патріотів - УКРОП" - «Світ за тиждень».