Більше ніж символ: Крим у політиці історичної пам’яті Російської Федерації

Олена СНІГИР,
кандидат політичних наук,
начальник Управління комунікації та інформаційно-аналітичного забезпечення
Українського інституту національної пам'яті
Спеціально для BlackSeaNews

Крим традиційно був предметом підвищеної уваги з боку російських політиків та політологів, однак починаючи з 2014 року тема Криму займає без перебільшення особливе місце в російському публічному інформаційному полі та науковому дискурсі. Кількість публікацій російських науковців за різними напрямками щодо Криму зростає в рази [Вилков, 2019].

Науковий дискурс є саме тією сферою, в якій політичні ідеї, наративи й інтерпретації апробуються, остаточно легітимізуються та стають колективним знанням соціуму. Відповідно, вивчення доробку саме російських представників наукової спільноти може доповнити наші знання і розуміння подальших планів та інтенцій російської влади й готовність до прийняття цього російським соціумом

Виняткова увага російського суспільства до теми Криму може змагатися лише із фокусом на темі Перемоги у Великій Вітчизняній війні.

Згідно із соціологічними опитуваннями[1], поряд із тенденцією до зниження чисельності росіян, які ментально розширюють кордони Росії на колишні пострадянські території, та зі зниженням рівня довіри до російської влади, частка тих, хто вважає «приєднання» Криму вірним рішенням зберігається стабільно високою попри погіршення загальної якості життя внаслідок санкцій. Громадяни РФ зберігають «особливе» ставлення до Криму та його ролі в російській історії.

Таке «особливе» ставлення росіян до Криму з точки зору російських дослідників зумовлене двома фундаментальними обставинами:

1. Крим «не лише фізично «вміщає» одразу кілька міфологем, що мають символічне значення для російської історії та колективної ідентичності, але й стає символом того, що Росія відбулася історично», а отже вписується в теоретичні рамки концепції «місць пам’яті» П’єра Норма [Бараш, 2018, с. 132].
   
   Сьогодні образ Криму увібрав у себе більшість історичних об’єднавчих наративів для росіян і став для них доказом готовності російської влади слідувати задекларованим цінностям державної величі та особливого шляху Росії.

2. Для сучасної російської ідентичності Крим виступає як культурний фронтир. Отже, росіяни сприймають Крим не лише як символ воєнно-морського форпосту захисту кордонів імперії, але й як форпост радянського (культурного) спадку. [Бараш, 2018, с. 133-134].

Крим також став ідеальним інструментом для російської влади в її пошуках об’єднувальної ціннісної основи для російського соціуму.

На думку російських дослідників, у російському соціумі і сьогодні спостерігається брак «соціального капіталу» – тих моральних норм та соціальних інститутів, що виробляють довіру та утворюють фундамент соціально-політичної системи [Пахалюк, 2018, с.8-9].

Ще 2007 року соціологічні опитування фіксували дефіцит ідеології, колективних цілей та інтересів, що могли б об’єднати росіян, а також той факт, що більшість росіян приводом для національної гордості називали події та досягнення радянської історії. [Бараш, 2018, с.123] 

Логічним чином загальну картину доповнюють результати соціологічних опитувань 2016 року, проведених у південних регіонах Росії[2].

Їхні результати приводять дослідників до висновку, що російський патріотизм – це патріотизм «державного й етатистського типу, основою якого виступають воєнно-мобілізаційні патріотичні практики», та що в державній політиці має місце «міфологізація і героїзація патріотизму внаслідок механізму його відтворення через актуалізацію історичної пам’яті та конструювання історичної свідомості населення з опертям на героїчні події минулого…» [Верещагина, 2018, с. 62].

При цьому така ситуація характерна для всієї країни, а не лише для її південних регіонів [Лубский, 2019].

Результати опитувань 2016 року також показують, що прихильність до цінностей громадянського суспільства, таких як, насамперед, громадянські права та свободи, демонструє найменша кількість серед опитаних [Верещагина, 2018].

Таким чином, адаптація ліберально-демократичних норм і принципів вимагала б докорінної зміни системи суспільно-політичних відносин в РФ, що могло б викликати ще більші потрясіння та кризи, ніж ті, які переживала Росія в 1990-ті роки.

Потреба самозбереження РФ у її теперішній життєздатній суспільно-політичній формі вимагає від російської політичної й інтелектуальної еліти пошуку та вкорінення таких об’єднуючих цінностей для суспільства, які були б прийняті більшістю громадян і були б достатньо інакшими за цінності ліберально-демократичного світу, щоб можна було з упевненістю заявляти про окремий цивілізаційний шлях розвитку Росії.

Аналіз виступів представників владної верхівки РФ й аналітичних і наукових публікацій, присвячених темі окупації та неправовій анексії Криму, підтверджує те, що політична й інтелектуальна еліта РФ зробила ціннісний вибір на користь державоцентризму, за якого держава є найвищою цінністю, а служіння державі – найбільш гідним проявом людської поведінки.

При цьому, за висновками російських науковців, починаючи з 2012 року Росія шукає ціннісний ресурс здебільшого у своєму минулому [Пахалюк, 2018, с. 8-9].

Вибір російською владою історичної пам’яті як джерела черпання й обґрунтування цінностей зумовлений, окрім настроїв російського суспільства, також потребою швидкої легітимації агресивної зовнішньої політики в умовах неминучого протистояння із Заходом.

Практично весь легітимаційний дискурс стосовно окупації й анексії Криму будується через посилання на минуле та представлення цієї події як виправлення історичної несправедливості [Обращение Президента.., 2014] і як виправлення раніше вчинених неправових діянь [Вельяминов, Вознесенская, Курбанов, 2019; Багдасарян, 2014].

Оскільки російський офіційний історичний наратив все ще дооформлюється, семіотичний простір минулого Росії з Кримом як невід'ємною його частиною формується переважно перформативними актами російської влади (промовами, заявами, державними комеморативними заходами тощо) і, передусім, президента РФ. Адже саме Путін «у сучасній Росії є фігурою, яка володіє реальним авторитетом і символічним капіталом для визначення та фіксації основ російської політичної системи» та для «формування спільних інтерпретативних рамок» [Пахалюк, 2018, c. 14]. Такі інтерпретативні рамки формуються і для недавніх подій ХХ та ХХІ століття, і для більш далекого минулого.

Так, історична тяглість взаємозв’язку між Кримом та Росією позначається знаковими з огляду державотворчого та мілітарного минулого наративами:

• хрещення князя Володимира у Херсонесі подається як символ наступництва Росії за Візантією та як символ державницького акту, що заклав основи майбутньої російської державності;

• воєнні змагання за Крим у XVIII ст. велися за посилення російської присутності в Чорному морі й отримання права виходу Росії у Середземне море, і сам півострів тут постає «справедливим трофеєм»;

• у ХХ ст. Крим асоціюється у росіян насамперед з бойовими діями та людськими втратами під час Другої світової війни, а отже тісно пов’язаний з історичним наративом Великої Вітчизняної війни та Перемоги.

Таким чином, стосовно Криму інтерпретативні (або ціннісні) рамки історичної пам’яті задаються російською владою у двох вимірах: закріплення ролі Криму як важливої частини ідеї неперервності тисячолітньої історії російської державності; закріплення ролі Криму як символу перемоги Росії та відновлення історичної справедливості.

Для перетворення уявлень про історичне минуле та його інтерпретацій у частину політико-правової ідентичності росіян необхідні не лише їх легалізація в національній правовій системі РФ, але й обґрунтування та легітимація в науковому дискурсі. Саме діяльність науковців з обгрунтування та підтвердження пропонованих наративів робить ці наративи невід’ємною частиною російської суспільно-політичної ідентичності.

Якщо головну роль в науковій легітимації Криму як важливої частини тисячолітньої неперервності російської державності відіграють історики, то у вимірі «відновлення історичної справедливості» окрім істориків значною мірою задіяні правники та політологи, чиє завдання – сформувати цілісний легітимаційний наратив для обґрунтування правомірності окупації й незаконної анексії Криму Російською Федерацією.

Останні працюють із тим періодом історичної/колективної пам’яті, в якому головну роль в легітимації дій держави відіграє міжнародне право, й їхня діяльність з легітимації та легалізації окупації та неправомірної анексії Криму Росією водночас вирішує завдання формувати історичний наратив для колективної пам’яті прийдешніх поколінь.

Форма та стиль обгрунтовування доктринальної позиції влади більшістю російських науковців піддається критиці з боку окремих їхніх колег [Савицкий, 2017; Issaeva, 2017]. «Російська спільнота правників після анексії Криму не змогла утриматись поза мейнстрімними політичними віяннями та диктатом влади і не запропонувала власного критичного погляду» [Issaeva, 2017, p. 92]. Зокрема, відзначається, що основна мета таких інтерпретацій та обґрунтувань – більше «створити ефект емоційного впливу на аудиторію, ніж обгрунтувати позицію верифікованими фактами», а також вказується на ідентичність сучасного російського методу використання емоційних, а не наукових доводів з методами радянських науковців [Issaeva, 2017].

Лейтмотивом кримської тематики в політиці історичної пам’яті Росії є поняття «справедливості»[3] та «правди». Ці поняття російські науковці розкривають по-різному, звертаючись до різних історичних періодів. У контексті сучасних подій під них підлаштовують тлумачення норм міжнародного права.

Особливої уваги варте використання в офіційній риториці Кремля концепту «правда». За визначенням Де Лазарі, Фарино та Ісупова «правда» розуміється в російській культурі як синтез права і справедливості, права і моралі. В такому сенсі ««правда» виступає найвищим вираженням справедливості, що є властивим для російської цивілізації» та протиставляється «праву як обмеженому вираженню справедливості, що є властивим для західної цивілізації». [Рябов, 2016, с. 72]

У зверненні до давніх історичних часів «справедливість» володіння Кримом Російською Федерацією обґрунтовується давністю володіння територією, її сакральним значенням для російської держави і духовності та пролитою за цю територію кров’ю.

Історичний наратив щодо неперервності російської державності із часу хрещення Володимира Великого в Криму перетворює подальші змагання за Крим на «справедливе» прагнення Росії утримати «своє по праву», яке природним чином підкріплює мілітарний вимір історичної пам’яті. Тому логічно, що при вивченні передумов «повернення» Криму до складу Росії чільне місце в російському науковому дискурсі відводиться історичним передумовам [Вилков, 2019]. Йдеться насамперед про передумови мілітарного характеру – воїнська слава, здобута під час воєн за Крим у XVIII столітті, сюжети героїзму та жертовності Великої Вітчизняної війни тощо.

Симптоматичним у цьому контексті є затвердження Путіним пам’ятного дня «19 апреля – День принятия Крыма, Тамани и Кубани в состав Российской империи (1783 год)» – 3 серпня 2018 року.

Таким чином підкреслюється не лише ознака Криму як «невід’ємної частини Росії», але й демонструється історична спадковість з політикою Російської Імперії. [Гигаури, 2018, с. 216].

Домінування воєнної тематики в російських політичних, суспільних і наукових історичних дискусіях зумовлене інструменталізацією історії: «всі дискусії про минуле стосуються не історії, а уявлень про бажаний (ідеальний) політичний устрій» [Пахалюк, 2018, с. 23].

Значним чином задіюється емоційна складова – риторичні прийоми, порівняння, використання значимих для суспільства образів і символів. Емоційно-символічна складова історичного дискурсу, «сек’юритизація» історичної тематики[4] та закріплення взаємозв’язку між історичними наративами й безпекою країни[5] – все це звужує можливості для обговорення альтернативних історичних наративів тим, що вписується в доктринальні рамки.

Доктринальна форма російського історичного дискурсу щодо Криму орієнтована на легітимацію неправомірної анексії Криму Росією та поширюється на всі історичні періоди.

Найбільша увага очікувано приділяється ХХ століттю, періоду після розпаду СРСР та безпосередньо 2014 року. Історичні наративи стосовно Криму конструюються щонайменше для трьох цільових аудиторій – внутрішньої російської, кримської та закордонної. Розповідь про нерозривні зв’язки з Росією й обґрунтування політики та дій Росії щодо Криму й України у 2014 році та зараз для кожної з названих аудиторій подається з урахуванням специфіки споживача.

При роботі з російським суспільством створення суспільно-політичної єдності щодо кримського наративу вирішується забезпеченням певного об’єму колективних знань про спільне минуле в заданих російською владою інтерпретативних рамках (зокрема через інституційні інструменти і популяризаторські ресурси політики історичної пам’яті[6]) та через формування відповідного наукового дискурсу, підкріпленого аргументами емоційного й етичного характеру.

У цьому контексті заслуговують уваги окремі риторичні та порівняльні прийоми, які застосовуються в російському публічному полі.

Крім вищезгаданих термінів «правда» і «справедливість» широко використовується символ матері, який має посилити аргументацію етичного характеру – показувати нерозривний зв’язок між Росією та Кримом і підкреслити обов’язок Росії захищати Крим. За визначенням Дж. Мосса, використання образу матері вважається традиційним прийомом воєнної пропаганди, покликаним переконати у чистоті намірів своєї держави і справедливому характері війни з її боку. [Рябов, 2016, с. 84]

Російські дослідники звертають увагу також на те, що застосування образу «Батьківщини-Матері» тісніше пов’язувало політику Росії щодо України з образами Великої Вітчизняної війни та пояснювало її з огляду потреби захищати пам’ять про героїв та спадок Великої Перемоги. Поряд з образом «Росії-матері» також використовувався образ «України-мачухи», що мав на меті делегітимізувати право України на Крим через «погане, несправедливе» ставлення до півострова протягом його перебування у складі України. [Рябов, 2016, с. 84]

Потужна емоційна, смислова й асоціативна прив’язка Криму до наративу Перемоги у Великій Вітчизняній війні в колективній пам’яті росіян пояснює популярність використання термінів «фашисти», «нацисти», «фашистський режим» тощо стосовно українців, української влади й Української держави.

Ці термінологічні прийоми так само поширюються російською стороною для закордонної аудиторії та є частиною більш широкої дезінформаційної кампанії Кремля з делегітимації українського визвольного руху ХХ століття і сил, що чинять Росії опір у теперішній російсько-українській війні.

Дослідники відзначають, що аналогічні риторичні прийоми застосовувалися і радянською пропагандою. Зокрема, події в Угорщині та Чехії під час Угорської та Празької весни в СРСР називали «фашистскими путчами», организованными «реакционными и фашиствующими элементами».

Російська риторика «failed state» щодо України є фактично реплікою німецької риторики щодо Польщі напередодні Другої світової війни, а опис «невтручання РФ» у «громадянський конфлікт в Україні» – дуже подібний до «невтручання РФ» у «громадянський конфлікт у Фінляндії» у 1939-1940 рр. [Issaeva, 2017, p. 92]

Виокремлення кримської аудиторії серед цільових для російського наукового і публічного дискурсу зумовлене не лише некоректністю розгляду її як внутрішньоросійської, але й тим, що ця спільнота виділяється також російськими науковцями як така, що потребує особливого підходу та підвищеної уваги в контексті формування суспільно-політичної єдності щодо «кримського наративу».

Можна виділити два формотворчих чинники для кримської спільноти:

1. Пасіонарність і нелояльність кримськотатарської спільноти. Російські науковці наразі можуть лише констатувати відсутність швидких та дієвих інструментів впливу на цю спільноту, окрім як деполітизації кримськотатарського чинника через засоби соціально-економічного впливу.

2. Перебування населення Криму протягом 1991–2014 рр. у політичній, інформаційній та освітній сферах впливу України.

При цьому другий чинник не оцінюється російськими науковцями як такий, що призвів до критичних світоглядних відмінностей станом на 2014 рік між кримським населенням та громадянами Російської Федерації.

Згідно з їхнім аналізом, кримське суспільство 2014 року значною мірою зберегло радянську ментальність і цінності, а міський простір Криму, меморіальні споруди півострова та місця пам’яті поєднували у собі спадок героїзму солдат Російської Імперії та «воєнного служіння Радянській Батьківщині». [Бараш, 2018, с. 134]  

Аналогічної думки про значущість впливу радянської та російської топоніміки на збереження «кримської регіональної ідентичності» в умовах існування Криму у складі України дотримуються і кримські науковці.

Й розвивають її у тезу, що «українська політика пам’яті вступила у протиріччя з колективною пам’яттю кримчан, чиє стійке ставлення до подій Великої Вітчизняної війни дозволило делегітимізувати опонентів, які ідеалізували образ «фашистів», «бандерівців». Таких висновків вони дійшли на основі результатів анкетування молоді на тему історії й історичної пам’яті. Дослідники також роблять припущення: є всі підстави вважати, що і в період між 1991-м та 2014 роками викладання історії в кримських школах транслювало саме регіональний історичний світогляд, витісняючи загальнодержавні тенденції українізації. [Хлевов, Латышева, Чигрин, 2019]

Попри задекларовану російськими та кримськими дослідниками прихильність кримського соціуму до російських історичних наративів російська влада змінює демографічний склад населення Криму, реалізуючи програму переселення громадян РФ на півострів.

Недовіра Кремля і представників провладного наукового дискурсу до мешканців окупованого півострова спрямована переважно на кримських татар та ілюструється інтерпретаціями й акцентами щодо специфіки міжетнічних відносин в описі радянського та пострадянського періодів історії Криму. [Хлевов, Латышева, Чигрин, 2019; Вилков, 2019]:

• підкреслення деструктивної ролі кримських татар як колаборантів під час Другої Світової війни та як джерела можливого поширення міжнародного тероризму сьогодні;

• заперечення етнічної ознаки сталінських репресій;

• акцент на зростанні міжетнічних протиріч у періоди перебування Криму в складі УРСР і пізніше – України та наголос на сприянні цьому політики Києва й використанні Україною чинника кримських татар для розпалювання міжетнічної ворожнечі;

• наголос на спільному інтересі України, Меджлісу та міжнародних терористичних організацій у поширенні тероризму в Криму після 2014 року. Наголос на нелегітимності Меджлісу і неоднорідності кримськотатарської спільноти;

• наголос на стабілізувальній ролі політики російської влади з деполітизації етнічного чинника.

Особливості російського подання етнополітичного чинника в історії Криму й окреслення проблемних питань у поточному часі дають зрозуміти подальші наміри російської влади з остаточного позбавлення кримських татар політичної суб’єктності та насаджування серед кримськотатарського населення Криму уявлення про роль і місце їхнього народу згідно із затвердженими в Кремлі рамками загального кримського історичного наративу.

Можна казати про те, що великий російський «кримський наратив» вже сконструйовано. Зараз він містить кілька значущих менших наративів, які мають створити колективне знання та згодом закріпитися у сфері історичної пам’яті як російської та кримської (зокрема й кримськотатарської), так і закордонної аудиторій:

Наратив про нелегітимність українських претензій на Крим конструюється з таких тез:

1. Рішення про передачу Криму УРСР 19 лютого 1954 року є нікчемним через порушення передбаченої в СРСР законодавчої процедури, порушення положень Конституцій Кримської АРСР, РРФСР та СРСР та затвердження рішення під тиском Хрущова. [Вельяминов, Вознесенская, Курбанов, 2019]

Слід зауважити, що аргумент про нікчемність рішення 1954 року не є новим для російської політичної та правової думки – ідентичну оцінку надав Верховний Совєт РФ 21 травня 1992 року[7]. Також важливо зазначити, що формування російського доктринального наративу вимагає формального дотримання законності, хоч і у своєрідному для Росії інтерпретаційному полі термінів «правда» і «справедливість». Тому, наприклад, формально визнаючи відсутність територіальних претензій до України, російська сторона у вищезгаданій постанові залишає положення про волевиявлення населення Криму як основу для врегулювання кримського питання між двома державами.

2. Після розпаду СРСР населення Криму постійно, системно і мирно демонструвало своє прагнення відокремитись від України. Російська Федерація ніяк не втручалась у цей процес, однак Україна не реагувала на волевиявлення населення Криму та нав’язувала своє управління. Позаяк боротьба Криму за незалежність і возз’єднання з РФ не припинялася, події 2014 року стали «логічним завершенням» всіх попередніх процесів. [Вельяминов, Вознесенская, Курбанов, 2019]

3. Причини кримського «сепаратизму» слід шукати у двох вимірах:
   
   a) у політиці України щодо Криму – за 23 роки у складі України півлострів зіткнувся з економічною деградацією, корупцією, етноцидом (знищенням національних цінностей кримчан);
   b) в незадовільній економічній та політичній ситуації в Україні, недовірі населення до керівної еліти України (зокрема й за часів Януковича), у зростанні впливу націоналістичного екстремізму та неконтрольованого насилля в Україні. [Савицкий, 2017]

4. Під час розгортання подій у Криму в 2014 році українська державність втратила легітимність. [Савицкий, 2017. Брега, 2020] Цю тезу озвучив Путін у березні 2014 року, і російські науковці її підтримали та намагалися аргументувати тим, що у той час в Україні не було політичного суб’єкта, з яким можна було б говорити про Крим, тому єдиним суб’єктом, з ким це можна було робити, був «народ Криму»; внаслідок «перевороту» в Україні утворилася «менша держава», оскільки не всі громадяни хотіли жити у цій державі та за нових політичних умов.

Наратив про вільний вибір народу Криму і законність кримського референдуму 2014 року та його наслідків спирається на такі аргументи:

1. Апеляція до права на самовизначення. Згідно з обґрунтуваннями російських правників, Крим мав право на самовизначення відповідно до статусу автономної республіки (тобто такої, де здійснюється самоуправління), що був закріплений Конституцією України та Конституцією Криму. А також згідно з нормами міжнародного права – Статуту ООН, Пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. і Пакту про громадянські та політичні права 1966 р., а також Гельсінського заключного акту 1975 р. [Вельяминов, Вознесенская, Курбанов, 2019]

2. Референдум, як і всі інші процеси на півострові, відбувався за мирних умов – жодних погроз «застосування сили» або агресивних дій з боку РФ не було. Російські військові перебували там легально, жодного пострілу не пролунало. Більшість українських військових приєдналися до російських/кримських, а решті дозволили залишити Крим. [Вельяминов, Вознесенская, Курбанов, 2019]

3. Результати голосування під час референдуму відображають волевиявлення більшості. Підтвердженням цьому є результати соціологічних опитувань. [Кирсанова, Панкратов, 2016]

4. Крим від’єднався від України всупереч українському законодавству. Однак таке право він отримав внаслідок того, що в Україні відбувся державний переворот, були порушені конституційні положення і склалася надзвичайна ситуація (громадянська війна та загроза життю кримчан). Усе перелічене не давало змоги провести референдум без посилених заходів безпеки (присутності російських військ). [Брега, 2020]

5. Крим не мав правових перепон до від’єднання від України, оскільки Конституція України на той час уже втратила силу через власні дії української влади. [Багдасарян, 2014]

6. Внаслідок референдуму утворилася незалежна держава Республіка Крим, яку й приєднали до Російської Федерації. Отже, 2014 року відбулася не анексія, а сецесія. Відбулося об’єднання двох незалежних держав. [Брега, 2020] Відповідно, РФ не порушувала закони України та норми міжнародного права. [Вельяминов, Вознесенская, Курбанов, 2019] Автори допускають, що таке порушення могло статися з боку Криму, однак це твердження вступає у суперечність з їхньою тезою щодо нерелевантності застосування норм Конституції України до Криму через незаконність рішення 1954 року.

Проблема понятійного визначення дії РФ щодо Криму в 2014 році досі є предметом внутрішньоросійської дискусії. Конкуренція розгорнулася поміж термінів описового характеру – «приєднання», «возз’єднання», «повернення», проте більш важливою є дискусія навколо термінів міжнародного права – «анексія», «сецесія» та навіть «аншлюс».

Останній термін був запропонований професором А. Б. Зубовим [Зубов, 2014], за що його піддали критиці та звільнили з роботи. Термін «анексія» так само відкидається більшістю російських науковців. Ба більше, зазначається, що у сучасному російському мовленні цей термін набув підкреслено негативної конотації, на відміну від англійського визначення, що звучить більш нейтрально. [Issaeva, 2017, p. 91] Отже, найбільш популярними та загальноприйнятими термінами визначення дій РФ щодо Криму в 2014 році у російському проурядовому науковому дискурсі залишаються «сецесія» та «приєднання».

Необхідно зауважити, що в історико-правовій аргументації легітимності дій РФ щодо Криму й України російські науковці, які суворо дотримуються доктринальних рамок, заданих російською владою, демонструють вибірковість підходу та суперечливість у деталях.

Позаяк чимало російських правників – адвокатів неправомірної анексії Криму сьогодні суперечать своїм же власним підходам до 2014 року щодо інтерпретації окремих міжнародно-правових норм [Issaeva, 2017, p. 98], можна з великою ймовірністю припустити, що єдиного цілісного дискурсу правового обґрунтування окупації та незаконної анексії Криму ще не вироблено.

Створення та просування історичного наративу щодо подій 2014 року в Криму і політики РФ щодо Криму й України для російської аудиторії вирішує завдання із внутрішньої консолідації суспільства: тут багато не потрібно – Крим і так посідав особливе місце в колективній свідомості й історичній пам’яті росіян. Можна навіть казати, що російська влада певним чином використала цей особливий статус Криму як об’єднавчий міф для забезпечення лояльності населення.

Натомість «кримська історія» для закордонної аудиторії має вирішувати зовсім інше завдання – забезпечити легітимність дій Російської Федерації перед світовим співтовариством.

Наратив про правомірність та законність дій Російської Федерації містить такі складові:

1. «Приєднання» Криму до РФ не було порушенням міжнародно-правових зобов’язань РФ перед Україною. Поміж іншого зазначається нерелевантність Гельсінського заключного акту НБСЄ 1975 року, тому що він закріпив політичні та територіальні підсумки Другої світової війни на 1945 рік, коли Крим перебував у складі РРСФР. Також заперечується порушення РФ зобов’язань згідно з Будапештським меморандумом, оскільки:

• Будапештський меморандум не був ратифікований РФ, а тому мав декларативний характер;
• РФ не брала на себе зобов’язання перешкоджати сецесії частини території України. [Брега, 2020]

2. РФ мала право (і обов’язок) на миротворче втручання, позаяк було:

• пряме звернення «чинного і легітимного президента України Януковича щодо використання Збройних сил для захисту життя, свободи та здоров’я громадян України»;
• звернення влади Республіки Крим до президента РФ з проханням «надати сприяння у відновленні спокою в Криму» [Брега, 2020].

Тут слід детальніше зупинитися на політико-правовому обґрунтуванні російського «миротворчого втручання».

РФ протиставляє свою рамку «миротворчого втручання» західній. Якщо Захід декларує застосування концепції Response to Protect (R2P) для захисту індивідуальних прав та свобод і досягнення демократичного транзиту через створення ліберально-демократичної форми організації суспільства, то російська доктрина «відповідальність із захисту» передбачає втручання для «відновлення і збереження держави, яка буде спроможна боротися з тероризмом, та встановлення демократичного правління» [Тарчокова, 2019, с. 210].

Російська влада та науковці, які дотримуються заданих Кремлем доктринальних рамок, спираються на концепцію R2P, однак інтерпретують і адаптують її згідно з російськими зовнішньополітичними потребами. Для легітимації військового втручання у третіх країнах РФ використовує формулу втручання за запрошенням представників влади.

3. Питання ролі російських збройних сил у перебігу подій в Криму 2014 року не висвітлюється у рамках єдиного підходу. Так, російські правники, чия діяльність здебільшого спрямована на закордонну аудиторію, неухильно дотримуються тези про те, що російські військові перебували на півострові та діяли виключно в рамках двосторонніх угод між РФ та Україною.

Ця позиція російських правників залишається незмінною, хоча сам Путін ще в квітні 2014 року підтвердив використання сил спеціального призначення та військових у процесах в Криму і такої ж лінії почала дотримуватися й російська дипломатія. [Issaeva, 2017, p. 101–103]

В унісон з російськими правниками змальовує мирну історичну картину «приєднання» Криму і Російське воєнно-історичне товариство у своєму виданні «Історії Криму» 2014 року.

Натомість окремі російські військові фахівці докладно висвітлюють участь російських військових у захопленні Криму, зокрема детально описують окремі складнощі із захопленням деяких українських військових частин [Савицкий, 2017]. Такий дисонанс в оцінках дій російських збройних сил у подіях в Криму 2014 року цілком може пояснюватися тим, що російська влада добре розуміє: гордість за армію, яку відчувають громадяни РФ, має підкріплюватися знанням про її «перемоги», нехай навіть символічні та «безкровні».

4. Неправомірність передачі Криму УРСР у 1954 році також використовується як аргумент для закордонної аудиторії. Російські автори вважають, що це може вплинути на правову переоцінку подій 2014 року, з огляду на те, що розпад СРСР у 1991 році змінив «корінні обставини» і передача Криму ставала недійсною, виходячи з принципу rebus sic stantibus – «незмінність корінних обставин». [Вельяминов, Вознесенская, Курбанов, 2019, с. 19]

Якщо закордонна аудиторія погодиться з інтерпретаційними рамками російського наукового дискурсу, це легітимізує дії РФ в очах міжнародного співтовариства, а отже зніме всі негативні наслідки, від яких РФ потерпає сьогодні як порушник міжнародного права.

Міжнародний трек для російської наукової спільноти прямо визначається пріоритетним. Важливо відмітити те, що російські науковці своїм первинним завданням бачать необхідність змінити сприйняття західними державами дій РФ – з концептуальних основ ревізіонізму й імперіалізму на сприйняття РФ як «ініціатора руху міжнародно-правового комплаєнса та хранителя міжнародного порядку» – і відзначають, що «потенційні ресурси інструментів легітимації (дій РФ) – невичерпні» [Тарчокова, 2019, с. 213].

У цьому зв’язку хотілося б відмітити досить швидку відмову російських політиків і науковців від пояснення дій РФ щодо Криму та України у 2014 році загрозою з боку НАТО. Тональність обґрунтувань рішень російської влади докорінно змінилася з тези «Росія відчуває загрозу і захищається» на «Росія захищає справедливість і стабільність» та «Росія є провідником нового справедливого порядку».

Можна казати, що тема Криму в політиці Російської Федерації є особливим інструментом, за допомогою якого російська влада посилює чинник історичної пам’яті як такий, що може легітимізувати внутрішньополітичні та зовнішньополітичні дії РФ (поки що в очах її населення).

Російські громадяни підтримують неправомірну анексію Криму безумовно – як дію, вчинену заради «правди», «справедливості» і «пам’яті героїчного минулого» – категорій, що, на думку росіян, перевершують усі інші умови.

Така підтримка надає цим категоріям особливої сили — сили легітимізувати в очах соціуму інші неправомірні дії, якщо їх належним чином інтерпретують і пояснять. Прагнення російських політиків та науковців зробити ці концептуальні підходи прийнятними у сфері міжнародних відносин є дійсно багатонадійними для міжнародного миру та безпеки, зважаючи на те, джерелом яких ідей та міфів може бути історична пам’ять.

* * *

[1] Результати соціологічних опитувань, які тим чи іншим чином стосуються Криму, демонструють незмінну консолідацію росіян навколо теми «приєднання» півострова. Так, опитування, що проводилося в грудні 2018 року, показало: що серед головних подій, що об’єднують націю, росіяни назвали перемогу у Великій Вітчизняній війні (63%) та «приєднання» Криму (12%). [Единство нации, 2018]. [Бараш, 2018, с. 126]. 44% росіян вважають «приєднання» Криму до Росії підставою для національної гордості, що може порівнюватися лише з гордістю росіян за російську армію – 46%. [Бараш, 2018, с. 131]. Додаткове уявлення про перебування теми Криму поза контекстом оцінювання росіянами дій російської влади можна отримати з аналізу динаміки результатів соціологічних опитувань Левада-Центру: Присоединение Крыма. Пресс-выпуск. 01.04.2019 https://www.levada.ru/2019/04/01/prisoedinenie-kryma/; Одобрение институтов и доверие политикам. Пресс-выпуск. 25.02.2021. https://www.levada.ru/2021/02/25/odobrenie-institutov-i-doverie-politikam/

* * *

«Кримська бібліотека» на BlackSeaNews створена за підтримки Європейської програми Міжнародного фонду «Відродження». Позиція Міжнародного фонду «Відродження» може не співпадати з думкою авторів