Стратегічні партнери. Україна в інформаційному просторі Азербайджану (5)

Наталя БЕЛІЦЕР,
експертка Інституту демократії імені Пилипа Орлика
спеціально для BlackSeaNews

Продовження, попередні публікації чиайте по посиланнях:

1. Стратегічні партнери України: південний фланг у дзеркалах національних медіа. Азербайджан – Україна
2. Стратегічні партнери України: Азербайджан в інформаційному просторі України
3. Стратегічні партнери України: ситуація в національних медіа Азербайджану
4. Стратегічні партнери: ситуація з медіа в Україні як складова партнерства

Стосовно української тематики в азербайджанських ЗМІ, у цій проблемі наявні декілька чинників, які важливо брати до уваги. Перш за все, зауважимо, що до початку російської агресії 2022 року Україна не надто цікавила азербайджанську владу і, відповідно, ЗМІ, для яких пріоритетними були інші країни регіону та світу, тому кількість публікацій в цілому поступалася висвітленню азербайджанської тематики в Україні.

До того ж, на позицію підконтрольних азербайджанських ЗМІ щодо інформації, пов’язаної з Україною, могло впливати й те, що серед численної азербайджанської діаспори в нашій країні (згідно з даними Ради Азербайджанців України, не менше 500 тисяч осіб) є чимало опозиціонерів правлячого режиму, зокрема, членів та прихильників опозиційної партії Мусават. Лідери цієї партії – насамперед, екс-спікер парламенту, нині керівник Центру національно-стратегічних досліджень (ЦНСД) Іса Гамбар, підтримують дружні стосунки з низкою провідних українських політиків, зокрема, з харизматичним лідером кримськотатарського народу Мустафою Джемілєвим. Гамбару належать дуже жорсткі висловлювання стосовно керівництва АР, як-от:

«В Азербайджане у власти находятся те, кто ради должности, готовы выполнять любое задание Москвы. Если завтра будет указание – они подпишутся и под восстановлением СССР, приглашением в Азербайджан российской армии…».

ЦНСД (створений у 2015 році) проводить також експертні заходи з обговоренням агресивної політики Росії і звертається до уряду АР із закликом надати «повну підтримку союзницькій Україні».

Незадоволення Баку могли спричинити й заклики представників азербайджанської діаспори взяти активну участь у першому саміті «Кримської Платформи», що відбувся 23 серпня 2021.

Як відомо, керівництво АР вирішило відмовитися від участі навіть на рівні посольства (мабуть, через дуже гнівну реакцію на цю подію з боку Росії). Ймовірно, всі ці обставини певною мірою впливали на позицію і риторику очільників АР, що призводило до відносно низького рівня уваги до України медіа Азербайджану, переважно контрольованих владою. Зокрема, можна згадати деякі «програмні» промови президента Алієва з питань міжнародної політики АР, де про Україну навіть не згадано.

Крім усього іншого, очевидно, що попередньому послу України в АР Олександру Міщенку не вдалося налагодити дружні стосунки з азербайджанською пресою – на відміну від теперішнього, Владислава Каневського, котрого можна навіть назвати улюбленцем місцевих медіа, які регулярно цитують його пости у ФБ, твіти, заяви, виступи й охоче публікують його статті (див., наприклад, «…Посол Владимир Каневский еще раз доказал, что Украина – братская Азербайджану страна»).

Величезну різницю в інформаційно-просвітницькій діяльності посольства України в АР варто проілюструвати наступним прикладом: 19 червня 2015 року Міщенко поскаржився на негативні щодо України і посольства публікації на порталі «Haqqin.az» і відмову останнього взяти у нього інтерв’ю, звернувшись до азербайджанських медіа з проханням опублікувати його заяву з цього приводу. Ось що було в ній сказано:

«…протягом лише останнього періоду інтернет-портал «Haqqin.az» тричі опублікував завідомо неправдиву інформацію щодо України, керівництва України, Посольства України в Азербайджанській Республіці та Глави української дипломатичної місії зокрема. … Хочу зазначити, що жоден матеріал Посольства України в Азербайджанській Республіці так і не був опублікований на Інформаційно-аналітичному і моніторинговому порталі «Haqqin.az»».

Відгукнулося на його заклик й опублікувало заяву лише одне маловідоме агентство «SalamNews»; принагідно зауважимо, що це агентство було спочатку зареєстровано в Росії і вважається в АР про-іранським, а зараз його діяльність розслідують правоохоронні органи. Натомість 6 січня 2023 з проханням Каневського опублікувати його статтю про «мирний план» президента Зеленського посольство звернулося саме до «Haqqin.az», де її і було миттєво – в той же день – оприлюднено.

Ці факти ще раз підкреслюють важливість ефективної співпраці українських дипломатів з національними медіа за кордоном. Про успішність такої співпраці в АР свідчить нагородження 24 серпня 2022 послом Каневським грамотами з подякою «за особливий внесок у розвиток українсько-азербайджанського співробітництва в інформаційній сфері, доблесний труд і високу професійну майстерність» головного редактора «Minval.az» Еміля Мустафаєва та політичного оглядача цього видання Тофіги Гасимової, яка пише під ніком «Нурані» дуже цікаві та гострі аналітичні статті з питань міжнародної політики, часто згадуючи Україну в позитивному ключі.

На жаль, ця та подібні події зазвичай залишаються практично непоміченими українською пресою. В той час як їх треба брати до уваги, зокрема, аналізуючи інформаційну політику Азербайджану та її зміни, пов’язані з російсько-українською війною.

Проте сталося так, що на початку квітня 2023 представлена вище майже «ідилічна» картинка була зіпсована повідомленням про неетичне ставлення посла Каневського до поневірянь родини загиблого в боях за Україну азербайджанця Саїда Гусейнова. Таку інформацію оприлюднив журналіст Акпер Гасанов на ФБ і в своєму блозі на сайті Gazeta.ua. Далі увагу до неї привернув український політичний діяч Борислав Береза, що не пройшло непоміченим і для медіа АР («Борислав Береза пристыдил посла Украины в Азербайджане», 4.04.23).

Через два дні на ФБ-сторінках посольства і посла Каневського з’явився коментар, в якому сказано про поширення інформації, «що спотворює діяльність Посольства зі зміцнення стратегічного партнерства між Україною та Азербайджаном» і «містить елементи наклепницького характеру». Зауважено, що «розповсюджена в провокаційний спосіб деякими блогерами неперевірена інформація із чутливих питань завдає репутаційної шкоди, у тому числі, дипломатичній установі України в Азербайджані…», однак розглядається «можливість долучитися, у межах компетенції, до встановлення причин і обставин, що спричинили виникнення такої ситуації». Звісно, дуже хотілося б не тільки «встановлення причин і обставин» [публікації], а й справедливості стосовно пам’яті загиблого героя та реальної допомоги його сім’ї…

Повертаючись до основної теми, зауважимо, що в азербайджанських медіа можна було знайти чимало позитивних матеріалів про Україну і до початку повномасштабної війни, проте гостями передач і авторами публікацій і коментарів найчастіше були доволі одіозні особи з російського істеблішменту та експертної спільноти – такі, наприклад, як Сергей Марков.

Основні критерії відбору спікерів, здається, полягали у безумовній лояльності до АР та її політичного керівництва й здатності максимального очорнення Вірменії як підступного ворога або взагалі «вигаданої нації».

Найяскравішим негативним прикладом такої інформаційної політики можна вважати регулярне оприлюднення дописів головного редактора журналу «Національна оборона» Ігоря Коротченка – «яструба»-українофоба, який водночас постійно виступає в ролі ярого лобіста інтересів АР і розпалює ненависть до Вірменії. Про його «видатні заслуги» на цьому поприщі свідчить і той факт, що наприкінці вересня 2021 він удостоївся персонального інтерв’ю президента АР Ільхама Алієва; про це у повному захваті написав ще один апологет російсько-азербайджанського «союзництва» Александр Караваєв. Треба відзначити, що як правило, Коротченка цитують і на нього посилаються саме як на «політичного експерта і консультанта» з питань азербайджансько-вірменських відносин, не торкаючись його висловлювань стосовно України. Але є один сумний виняток: 4 листопада 2021 року на сайті Minval.az з’явилася шокуюча публікація – передрук з телеграм-каналу Коротченка. Хоча цей епізод залишився поодиноким випадком, все ж процитую (мовою оригіналу) окремі її положення:

«Армянское общество пребывает в таком же гипнотическом трансе, как и украинское.
И там и там — фашистские прихвостни возведены в ранг национальных героев (Нжде — Бандера).
И там и там — обожают ночные факельные шествия (в Третьем рейхе тоже обожали).
И там и там — общество оболванено псевдоисторическими мифами.
И там и там — жажда реванша и ненависть к соседям.
И там и там — экономика загибается, финансовая система разрушена, граждане бегут из страны.
И там и там — разгул шовинизма.
И там и там — выдвигаются территориальные претензии к сопредельным государствам.
И там и там — набирающий скорость процесс примитивизации сознания и дебилизации общества.
И там и там — кровавые расправы над политическими оппонентами…».

Незважаючи на прохання азербайджанських друзів і колег не звертати уваги на цей прикрий випадок, що стався на інтернет-ресурсі, відомому, на їхню думку, своєю «нерозбірливістю», вважаю, що медіа-спільнота України мала б якось реагувати, звернувшись, наприклад, до журналістської громадськості АР з проханням засудити такий вчинок.

Проте констатуємо, що після 24 лютого 2022 появу подібної публікації неможливо собі уявити. Від самого початку повномасштабної війни з Росією медіа АР стали приділяти Україні величезну увагу, зокрема, детально висвітлюючи ситуацію на різних напрямках фронту

(дисципліновано користуючись при тому офіційними даними – переважно Генштабу ЗСУ – але не нехтуючи й телеграм-каналами); повідомляючи, хто, коли і яку саме зброю постачає – або відмовляється постачати – Україні; хто кому дзвонив і про що говорили в контексті російсько-української війни, а також регулярно цитуючи щоденні звернення українського президента, міністра закордонних справ та інших офіційних осіб.

Для інформування про перебіг подій та їхнього аналізу все частіше посилаються не на переважно російські, як раніше, а на респектабельні західні джерела – як-от Associated Press, Reuters, Bloomberg, Washington Post, New York Times, The Hill та ін.

Як правило, регулярно висвітлюється участь українських учасників у важливих для Азербайджана заходах; прикладом можуть слугувати матеріали про участь парламентської делегації України в урочистостях, присвячених 100-річчю зі дня народження Гейдара Алієва. Значну увагу як українських, так і азербайджанських медіа привернуло відкриття у Баку посольством України Стіни Пам’яті полеглих азербайджанських героїв – захисників України (13 травня 2023).

Паралельно з підкреслено шанобливими матеріалами про Україну, її лідерів та Збройні Сили, з’являється дедалі більше «негативу» по відношенню до Росії і Путіна, поданому подекуди у вельми зневажливій спосіб. Ось, наприклад, такий пасаж (мовою оригіналу):

«Он [Путін] не только не смог завоевать Украину, но и растерял доверие своего народа, уважение почти всего мира и находится на пути потери своей страны. Россию и россиян сейчас ненавидит почти весь цивилизованный мир, ее экономика стремительно идет к упадку, от ее энергоресурсов отказываются все больше стран, с ней не хотят не то что дружить, но и торговать, даже на выгодных условиях. Она стала нерукопожатной, более того – изгоем. Вторая армия мира и не имеющий аналогов военно-промышленный комплекс оказались мифом. Россию больше не боится никто, оковы сбрасывают уже и постсоветские страны, которые даже после распада СССР и парада суверенитетов так и не стали абсолютно независимыми от Кремля. Лидеры Казахстана, Таджикистана, Армении смело высказывают в лицо Путину правду и за это не только не следует наказания, но даже российский президент ищет повод для встреч с ними, вновь и вновь приезжает на различные саммиты в страны СНГ. Наверное, за все 22 года своего правления он столько раз не приезжал в эти страны. Выбора-то нет, больше никто не приглашает, приходится довольствоваться малым.»

Ні, це не фрагмент допису якогось українського блогера-націоналіста або східноєвропейського «русофоба». Це уривок зі статті «Гора родила мышь, или Ковчег судного дня для Пу и Ко» на азербайджанському сайті. При тому автори цієї і подібних публікацій явно не мають побоювань щодо можливого тиску з боку влади чи агресії проросійські налаштованих співгромадян або членів «Русской общины Азербайджана».

Восени 2022 року кількість матеріалів, так чи інакше пов’язаних з Україною та російсько-українською війною, в опрацьованих медійних джерелах АР сягала 20 – 40 відсотків, іноді складала більше половини від усіх щоденних публікацій (рендомно вибрані дати для підрахунку показують наступне: на проурядовому Haqqin.az за 10.11.22 було опубліковано 13 матеріалів про війну в Україні із загальної кількості 25; Minval.az за 26.11.22 – 19 із 83; Turan.az за 30.11.22 – 6 із 24).

Відмітимо також, що тональність й емоційна забарвленість авторських азербайджанських публікацій переконливо свідчать про співчуття й емпатію до страждань і поневірянь українського народу, так само як і коментарі читачів, які часто пишуть про схожі переживання.

Наведемо, зокрема, повідомлення про репортаж українського воєнкора Романа Бочкали «Нагірний Карабах сьогодні. Як завершилась війна між Азербайджаном та Вірменією», і щемливий коментар до нього: «Роман, человеческое вам спасибо. Мы настолько не привыкли, что про нас кто-то рассказывает миру о нашей трагедии, с которой мы молча жили на протяжении 30 лет, что любое проявление человечности и попытку донести до мира правду о том, что здесь произошло, мы очень ценим и будем ценить бесконечно...».

Одним з красномовних проявів ставлення до російсько-української війни стала відмова азербайджанського шахіста Рауфа Мамедова, переможця командного чемпіонату Європи у складі збірної АР, від подальшої участі у турнірах під егідою Міжнародної Шахової Федерації (FIDE). Причина – позиція керівництва FIDE, очолюваного росіянином Аркадієм Дворковичем. «Не буду грати, поки триває ця війна. Слава Україні!» заявив гросмейстер.

Широкому висвітленню українських подій сприяє те, що в Україні вже багато років працює на постійній основі власний кореспондент Аzertag.az; крім того, після російського вторгнення сюди приїхала група впливових і досвідчених азербайджанських журналістів і фоторепортерів (ними, зокрема, було відкрито київську студію Haqqin.az). Їхні репортажі й численні змістовні інтерв‘ю з українськими високопосадовцями, депутатами, мерами і звичайними громадянами, а також зарубіжними знаменитостями заслуговують на значно більшу увагу, ніж є наразі, і мають бути відображені не тільки в азербайджанському, а й в українському інформаційному просторі (1; 2; 3; 4; 5; 6; 7; 8; 9; 10; 11; 12).

Від початку повномасштабної війни медіа АР дуже детально висвітлюють ситуацію азербайджанських громадян та етнічних азербайджанців – громадян України – зокрема, тих, хто захищає нашу країну на фронті, бере участь у волонтерському русі, або тим чи іншим чином потерпає від військових дій та агресії РФ (1; 2; 3; 4; 5; 6; 7; 8). Згідно різних джерел інформації, у боях на боці України воюють близько 500 азербайджанців, частина яких є добровольцями.

Українські військові азербайджанського походження нагороджені орденами і медалями; одному з них присвоєно звання Героя України. І в українських, і в азербайджанських медіа з’являються повідомлення про воїнів, які загинули, захищаючи Україну (1; 2; 3; 4; 5; 6; 7). При тому зауважимо, що громадянам АР законодавчо заборонено брати участь у війнах на території інших держав; це загрожує покаранням аж до ув’язнення.

У публікаціях на тему українсько-азербайджанських відносин важливу роль відіграють деталі гуманітарної допомоги Україні. Підкреслюють, що крім відправлення численних вантажів, підтримки українських біженців і піклування про реабілітацію дітей з України, компанією SOCAR Ukraine Energy був здійснений безпрецедентний крок безкоштовної заправки пальним автівок швидкої допомоги та ДСНС, що особливо актуально в умовах енергетичної кризи.

Після її катастрофічного загострення внаслідок ракетних атак Росії у жовтні – грудні 2022, 10 грудня в якості чергового вантажу гуманітарної допомоги в Україну було відправлено 45 трансформаторів і 50 генераторів, наданих ОАО «Азеренерджі». МЗС РФ на це прореагувало, вчергове висловивши незадоволення («здивування») таким кроком, але цього разу обійшлося без традиційної «помсти» азербайджанським фруктам та овочам (1; 2; 3; 4).

Інформацію про дружню допомогу АР у подоланні енергетичної кризи поширили українські ЗМІ; коментували її не тільки українські, а й азербайджанські читачі. Процитуємо одного з них (Mexman Huseynov):

«В Україні вирішується питання не України, а всього світу. Ми в Азербайджані чудово знаємо і розуміємо, як вам важко, ми цей шлях пройшли, хоча й не повністю. СЛАВА героїчному народу УКРАЇНИ. Низький уклін загиблим за свободу України. Можу поселити у себе 2 – 3 сім’ї військових, витрати на проживання і харчування оплачуватиму».

Важливо також зазначити, що в наданні Україні гуманітарної допомоги активну участь беруть як державні інституції, так і неурядові організації та звичайні громадяни, іноді поєднуючи зусилля (1; 2; 3; 4; 5; 6; 7; 8). Українці вдячні Азербайджану і за низку інших конкретних кроків – таких, наприклад, як відбудова в Ірпені зруйнованої російськими загарбниками школи № 12 імені Заріфи Алієвої (в рамках проекту SOCAR Energy Ukraine «SOCAR.Україна.Разом»).

В інформаційному просторі АР відображена й активність громадянського суспільства стосовно України та українців. «Платформа підтримки України – за Демократію», створена 1 лютого 2022 року на тлі зростаючої загрози військового вторгнення Росії, засудила можливе застосування військової сили РФ, спрямованої на підрив суверенітету і територіальної цілісності України, що загрожує також усьому регіону. Після початку повномасштабної війни Платформа неодноразово виступала із заявами, закликаючи, зокрема, перейменувати Московський проспект у Баку на Маріупольський і звертаючись до Генеральної Асамблеї ООН, Європейського Парламенту та ПАРЄ з проханням визнати масові вбивства мирних жителів воєнним злочином і актом геноциду українського народу.

27 лютого біля посольства України відбувся доволі велелюдний, за масштабами Азербайджану, мітинг на підтримку України і проти Росії; 4 березня акція протесту, організована правозахисною організацією «Лінія захисту», була проведена біля посольства РФ.

При тому, як слушно зауважила DW, в АР неможлива будь-яка несанкціонована акція, і якщо вона відбулася, це означає мовчазну згоду влади на її проведення. Хоча, вочевидь злякавшись надмірного поширення подібних публічних протестів, а також реакції Москви, в подальшому влада вдалася до певних маніпуляцій: 30 березня Національній Раді демократичних сил відмовили у проведенні 2 квітня мітингу на підтримку України, пояснивши заборону обмеженнями карантинного періоду і загрозою розповсюдження коронавірусу. З тих же «епідеміологічних» міркувань відмову у проведенні 12 квітня пікету біля російського посольства отримала «Азербайджанська партія демократії та благоденства», яка разом з іншими опозиційними політичними партіями має відверто проукраїнську позицію (1; 2; 3).

Зміна ставлення до України відбивається й у тому, що українських експертів (один з яких, Леонід Швець, має статус постійного автора Haqqin.az) стали частіше, ніж до того, запрошувати для обговорення актуальних питань внутрішньої, міждержавної та міжнародної політики.

Серед запрошуваних коментаторів такі добре знані в Україні експерти, як директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семіволос, його заступник Сергій Данилов, голова правління НУО «Європейський рух України» Вадим Трюхан, президент Центру «Глобалістика-ХХІ» Михайло Гончар, військовий оглядач групи «Інформаційний спротив» Олександр Коваленко («Злий Одесит»), відомі військові експерти, фахівці Національного інституту стратегічних досліджень тощо. Крім того, практично зникли цитування й посилання на проросійських українських політиків і журналістів, які раніше можна було часто бачити на сторінках тих самих інтернет-видань.

При всьому тому після 24 лютого впадала в очі певна відмінність офіційної державної – дуже обережної – риторики стосовно російсько-української війни від переважно проукраїнських настроїв азербайджанського суспільства.

Ця різниця була особливо помітна завдяки публікаціям в азербайджанських медіа, зокрема, на популярних інтернет-ресурсах, а також жвавим обговоренням в соціальних мережах, на форумах і в коментарях глядачів/слухачів Ютуб-каналів. Проте з плином часу і внаслідок загострення азербайджансько-іранських відносин і, навпаки, зближення Ірану (ІРІ) з Росією, помітні зрушення відбулися і в цьому напряму. Переломним моментом можна вважати 24 жовтня 2022; в цей день жорстка критика Росії та Ірану була озвучена на каналі Азербайджанського Державного Телебачення, при тому вперше було офіційно визнано, що РФ веде агресивну загарбницьку війну на території України. Після цього, відмітивши і привітавши надання Україні потужної допомоги, відомий опозиційний журналіст Александр Невзоров дійшов висновку, що Азербайджан «подолав страх перед Росією і зробив свій цивілізаційний вибір».

Принагідно зауважимо, що з Вірменії (РВ), попри її постійні намагання залучитися підтримкою Заходу (детальніше – 1; 2; 3; 4; 5; 6; 7), доволі часто лунали (і лунають) протилежні заклики до зміцнення співпраці з Росією та Іраном, а також твердження, що РВ та ІРІ – союзники у боротьбі проти «тюркського світу».

Для України є також важливим, що на тлі триваючого протистояння АР з РВ, увагу азербайджанських ЗМІ останнім часом привертають повідомлення західних ЗМІ про обхід Вірменією введених проти Росії санкцій. Внаслідок чого, наприклад, продаж електронного обладнання у 2022 зріс з 14 млн доларів до 158; за інформацією Der Spiegel, у грудні 2022 експортні доходи німецьких компаній від вірменського бізнеса були на 287% вище середнього показника за 2018 – 2020 роки. Після наполегливих застережень західних лідерів у Вірменії були начебто вжиті заходи проти «паралельного імпорту» (1; 2; 3). При тому, хоча українські експерти зазвичай охоче дають інтерв’ю ЗМІ АР і відгукуються на їхні запити, цього разу 7 – 8 з них, до яких звернулася редакція Minval.az, чомусь відмовилися коментувати цю ситуацію, пов’язану, зокрема, з витоками секретної інформації у США; не було отримано відповіді і від українського посольства.

Аналізуючи цей масив даних і беручи до уваги майже тотальну підконтрольність азербайджанських медіа центральній та місцевій владі, про що йшлося раніше, не важко припустити: нинішня інформаційна політика АР та її зміни в цілому відповідають позиції самої влади, хоча й зазвичай публічно не оприлюдненій.

Тому важко погодитися з думкою редактора Європейської Правди Юрія Панченка щодо проукраїнської позиції азербайджанських медіа, які «не побоялися піти на конфлікт з РФ».

Значно вірогіднішим виглядає уявлення про те, що зміна риторики й характеру публікацій в азербайджанських ЗМІ насправді відображають відповідні зміни «політичної лінії» вищого керівництва АР. Не останню роль у цьому відіграє зосередження основного військового потенціалу Росії на війні в Україні і, відповідно, ослаблення її можливостей впливати на Південний Кавказ.

Це певною мірою «створило вікно можливостей для АР» і «розв’язало руки» Алієву, який скористався відволіканням сил і уваги Росії для більш рішучих дій, зокрема, для зміцнення азербайджанських позицій у військовому протистоянні з Вірменією. Яке – що стає все більш зрозумілим – не закінчилося, а було лише призупинено підписанням тристоронньої Заяви у листопаді 2020 року і наступних документів. Додатковим «бонусом» для керівництва АР стала можливість, не побоюючись активного спротиву з боку Росії, виробити і сформулювати чітке бачення подальшої долі російського миротворчого контингенту: очевидно, тепер він не має шансів продовжити своє перебування на офіційно визнаній території Азербайджану, включно з Карабахом, після 2025 року. Це стратегічне рішення супроводжується і посилюється потужною медійною кампанією.

Однак, незважаючи на виграшні для АР ситуації, пов’язані з російсько-українською війною, серед азербайджанських реакцій на неї не можна не помітити й нотки певних «ревнощів»; це стосується неоднакового ставлення й «подвійних стандартів» світової спільноти щодо цієї війни і, відповідно, азербайджансько-вірменської (див., наприклад: «Азербайджан можно расстреливать, Украину – нет»; «…если Запад применил тяжелые санкции против России, нарушившей территориальную целостность Украины, то мы в течение 30 лет не видели ничего подобного в отношении оккупационной Армении…»). У квітні 2022 подібні незадоволення були озвучені і президентом Алієвим.

Ще одна дуже делікатна тема стосується постачань зброї. Як відомо, і Азербайджан, і Україна рішуче заперечують будь-які інші форми допомоги Україні, крім суто гуманітарної. Разом з тим, 29 грудня 2022 на сайті Світового Конгресу Українців були оприлюдненні окремі списки країн, які надавали гуманітарну допомогу, і тих, від яких надходила військова. Якимось чином Азербайджан потрапив в обидва.

Це могло би легко пройти непоміченим, якби цю інформацію, включно зі згаданими списками, не продублював УКРІНФОРМ. Ми не знаємо (і не повинні знати), наскільки це відповідає дійсності, але в даному разі треба віддати належне азербайджанській дипломатії, яка «не звернула уваги» на ці публікації – при тому є багато ознак того, що весь інформаційний простір України знаходиться під прискіпливим моніторингом АР. Таким чином вдалося уникнути скандалу і «розборок» з пошуками винних, проте постає важливе запитання до українських ЗМІ: чи всі розуміють необхідність дотримуватися «інформаційної гігієни» й «інформаційної тиші» у цьому та деяких інших чутливих справах, пов’язаних з міждержавними стосунками? Це запитання стосується, зокрема, сайту Dialog.ua, який примудрився опублікувати – з посиланням на іракський телеграм-канал – інформацію про ймовірне постачання Україні азербайджанських керованих авіабомб для використання штурмовиками «Су-25».

Тому хочеться побажати деяким українським ЗМІ відмовитися від гонитви за сенсаціями і «хайповими» новинами, що може нанести суттєву шкоду державним інтересам, насамперед – безпековим.

В контексті впливу російсько-української війни на інформаційний простір неможливо не згадати й азербайджансько-російський «медійний конфлікт», який значно загострився, знов-таки, через цю війну та її висвітлення національною пресою АР.

При тому претензії до медійної політики РФ і, зокрема, до популярних ток-шоу, де йшлося про 44-денну війну 2020 року, Азербайджан і Вірменію, лунали і раніше (1; 2; 3; 4). Більше того, ще у квітні 2016 з АР були вислані журналісти російського телеканалу LifeNews, які, за повідомленням глави прес-служби МЗС Хікмета Гаджієва, працювали на території країни без акредитації і надавали провокаційну, викривлену інформацію про Нагірно-Карабаський конфлікт (1; 2).

Проте найсильніше обурення в Азербайджані було спричинене безпрецедентними кроками Роскомнадзору (перейменованого в пресі АР на «Роскомпозор»), який після 24 лютого 2022 закрив в Росії доступ до популярних азербайджанських сайтів. Блокування почалося в березні 2022; першими «жертвами» стали Minval.az і Нaqqin.az (які містять найбільшу кількість матеріалів про війну в Україні), далі до них були додані Oxu.az і Baku.WS, а 28 квітня – Сaliber.az, що спеціалізується на військовій тематиці.

Таким чином, на початок літа 2022 було заблоковано не менше 5-ти найпопулярніших сайтів; азербайджанські експерти не сумніваються, що причиною цих «драконівських» заходів стала правдива, об’єктивна інформація про російсько-українську війну з посиланнями на офіційні українські джерела (1; 2; 3; 4; 5). Реакцією на таку відверто недружню інформаційну політику РФ були численні заклики до «симетричної відповіді» (1; 2; 3; 4; 5; 6; 7). В результаті, 3-го червня 2022 в АР закрили доступ до агентства «РИА-Новости» через «наклепницькі публікації», а 10 червня стало відомо, що шеф-редакторці «Sputnik-Азербайджан» Антоновой-Трізно та її чоловіку, продюсеру прес-центра Sputnik, відмовили в продовженні дозволу на роботу в країні (що викликало схвальні відгуки азербайджанської аудиторії, 1; 2; 3; 4).

Така ситуація виглядає особливо парадоксальною у світлі підписаної 22 лютого 2022 «Декларації про союзницьку взаємодію», де, серед іншого, сказано, що «сторони будуть активно розвивати інформаційно-телекомунікаційне співробітництво, а також у сфері інформаційної безпеки». Ба більше, на тлі жорстких російсько-азербайджанських «медійних воєн», 24 червня 2022 в Баку було укладено угоду між урядами АР і РФ про співробітництво у сфері забезпечення міжнародної інформаційної безпеки; документ підписали міністри закордонних справ Джейхун Байрамов і Сергей Лавров.

Це викликало побоювання, що таким кроком Москва убезпечила себе від подальшої критики з боку азербайджанських медіа. Проте з плином часу виявилося, що якихось принципових впливів або змін в інформаційній політиці двох країн не відбулось. Що свідчить, на мій погляд, про певне знецінення самих понять про значущість їхнього «стратегічного партнерства» і «союзництва» – попри періодичні запевнення обох сторін у зворотному.

Наведений вище огляд не означає, що державна інформаційна політика Азербайджану після 24 лютого 2022 розгорнулася на 180 градусів. Це, звісно, не так: в низці інтернет-видань залишається багато матеріалів про Росію, цитувань її очільників й експертів; після кількох місяців ігнорування знову з’явилися дописи таких одіозних авторів, як Коротченко і Марков.

Про-західні й антиросійські публікації «врівноважуються» відверто або приховано проросійськими й анти-західними; здебільшого вони належать журналістці «Росбалту» Ірині Джорбенадзе, яка, ставши постійним автором Minval.az, активно лобіює інтереси АР і всіляко возвеличує її президента Алієва (див., наприклад, 1; 2; 3; 4). Проте означені вище позитивні тенденції є дуже важливими; їх варто брати до уваги при виробленні подальшої стратегії відносин України з АР, зокрема, в інформаційній сфері.

Наостанок важливо дізнатися, як оцінюють азербайджанські медійники інформування своїх співгромадян про події в Україні і навпаки.

Про це йшлося, зокрема, на круглому столі «Стратегічне партнерство України і Азербайджану в умовах викликів глобальному світовому порядку», проведеному 12 травня 2023 в Українському кризовому медіа-центрі. За словами директора медіахолдингу “Global Media Group” Гаміда Гамідова, «більшість азербайджанців добре знають, що відбувається в Україні. Знають, де проходить театр бойових дій, що за місто Бахмут, скільки відсотків території окуповано.

Втім, кількість українських громадян, які знають про тридцятирічний конфлікт Азербайджану та Вірменії, набагато менша». Він висловив побажання, «щоб мої українські колеги більше уваги приділяли тому, що відбувається на південному Кавказі, вивчали, виявляли інтерес, адже наші країни неймовірно близькі». З ним погодився його колега – директор азербайджанського інформаційного агентства “Report” Фуад Гусейналієв: «Я бачив, як українські колеги, приїхавши до нас, були здивовані розвитком Азербайджану та Баку. З іншого боку, на власні очі вони побачили, як усе було зруйновано на деокупованих територіях», додавши, що для українських медіа важливим було б отримувати інформацію з першоджерел, тобто безпосередньо з азербайджанських ЗМІ, як то роблять журналісти АР для отримання достовірної інформації про Україну. В якості позитивного прикладу співпраці українських та азербайджанських медіа було наведено укладену у 2021 році угоду між УНІАН та REPORT й організацію турів для українських журналістів, внаслідок чого в інформаційному просторі України стало з’являтися більше матеріалів про Азербайджан.

З українського боку у заході взяли участь директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семіволос, голова Комітету ВР з питань зовнішньої політики й міжпарламентського співробітництва Олександр Мережко, віце-президент Торгівельно-промислової палати Валерій Король та ін.; в онлайн-режимі до обговорення приєднався також колишній муфтій Духовного управління мусульман України, нині військовослужбовець ЗСУ Саїд Ісмагілов. Ініціювала і модерувала його Марина Гончарук – кураторка українсько-азербайджанських проєктів (1; 2; 3). Всі учасники погодилися з необхідністю посилювати співпрацю між Україною й АР в різних напрямках включно з інформаційним.