(Не)парадні плани Путіна - експерт

24 червня 2020 року в Москві відбудеться парад, який без перебільшення може дати старт новій хвилі ескалації в україно-російській війні. 

Таку думку висловив полковник запасу, незалежний експерт з питань зовнішньої політики, безпеки та оборони Ярослав Грабовський, пише Цензор.НЕТ.

"Ця війна буде відбуватися не лише у вигляді прямого збройного протистояння двох армій, але й за використання численних «Слуг Путіна», як явних, так і вмонтованих в українське суспільство під виглядом «професійних захисників української державності». Немає сумніву, що найбільш віддану частину вітчизняних путінців, скоріш за все у складі парламентської делегації, ми побачимо на трибуні мавзолею Леніна та під час покладанні квітів до могили Сталіну, де вони з неприхованою радістю та хвилюванням будуть чекати фотосесії зі своїм кумиром й отримають чергове благословення на знищення української держави. Ну а когось з вітчизняних «журналістів» заохотять можливістю взяти інтерв’ю у Суркова, Януковича або безпосередньо у Володимира Путіна. Чим не «бойова операція» для збору доказів в Гаагу.

Однак, цікавим є не це. Цікавими є постпарадні плани Путіна, адже відомо, що однією з цілей проведення спочатку радянських, а потім й російських парадів було подальше доведення на практиці можливостей продемонстрованої на Червоній площі «мирної зброї». В Угорщині, Чехословаччині, Афганістані, Чечні, Грузії, Сирії та Україні. Цього разу, за задумом Путіна, переможний театралізований марш у одностроях зразка 1945 року позаду танків Т-34 має знов продовжитися на теренах України й завершитися її остаточним приборканням та перетворенням на удільне князівство на чолі з умовним Медведчуком.

Дійсно, з початку російської агресії у 2014 році й до цього часу Путін так і не вирішив до кінця своє стратегічне завдання – надійне закріплення України (або більшої її частини) в політико-економічній орбіті Російської Федерації. Незважаючи на очевидні успіхи, як то повернення в політичну систему України проросійського проекту у вигляді ОПЗЖ, прихід до влади в Україні осіб з невизначеною ідеологічною позицією та відсутністю проукраїнського світогляду, подальше розкладання та деморалізація українського суспільства, спецслужб та органів охорони правопорядку, пробуксовка реформування та переозброєння Збройних Сил, вважати, що Україна знов перейшла під контроль Росії звісно неможна. Яскравим свідченням цього є активна реакція націонал-патріотичної частини суспільства на намагання влади здійснити поступки Росії задля «миру за будь яку ціну». Таким чином, путінські плани підкорення України суто політичним шляхом наразі можна вважати поки що нездійсненими.

Однак, у Путіна є й інші шляхи, найбільш перевірений з яких – дестабілізація ситуації з подальшим військовим вторгненням. Для реалізації цього задуму Путіну потрібно здійснити перший крок у себе в державі  - довести до логічного завершення питання внесення змін до Конституції Росії, які б дозволили йому керувати ще 12 років. Успіх референдуму, який, скоріш за все, відбудеться відразу після проведення сакрального параду та на його емоційному фоні, не лише остаточно легітимізує перебування Путіна при владі ще 12 років. Референдум відіграє більш вагому роль – позитивний результат означатиме наявність всенародної підтримки як самої персони Путіна, так і політики, яка ним буде проводитись в подальшому, у тому числі відносно України. І саме в цьому плані успіх референдуму щодо змін в Конституції Росії є фундаментальною передумовою для реалізації подальших планів російського керманича.

З отриманням цього позитивного результату, Путін має здійснити другий крок на українському напрямі – приступити до прямого жорсткого звинувачення України в неконструктивній позиції щодо врегулювання на Донбасі та геноциді проти росіян в Криму. Найбільш вдалий привід – відсутність постачання в Крим питної води в період курортного сезону. Відомо, що за часів України територію АРК разом із Севастополем відвідувало приблизно 4,5 млн. туристів за сезон, з яких більша частина були з України та Росії. В усі роки після анексії півострова чисельність українських туристів в Криму невпинно зменшувалась, а російські туристи, незважаючи на добровільно-примусові заходи російської влади, не поспішали відпочивати на півострові, маючи як альтернативу Болгарію, Єгипет, Туреччину та Іспанію. З іншого боку, значне зростаюче навантаження на гідрологічні запаси в Криму здійснювала його мілітаризація: чисельність російського військового угруповання на півострові з часу анексії зросла в декілька разів. Однак, поточний рік має суттєву відмінність – пандемія коронавірусу майже поховала міжнародний туризм, висунувши на перший план туризм внутрішній. Отже, поточного літа можна очікувати збільшення кількості російських туристів в Криму та, відповідно, збільшення навантаження на й так зневоднену екосистему півострова. На тлі сухої зими, вкупі зі споживанням місцевого населення та потребами військового угруповання, рівень забезпечення Криму питною водою буде катастрофічним й спонукатиме російську владу до тиску на Україну аж до погрози прямим військовим вторгненням.

При цьому, в якості заходів, які мають стимулювати українську владу до ухвалення «правильного» рішення відносно забезпечення Криму водою, Росія може використати декілька вже перевірених способів. Наприклад, використовуючи шпаринки в міжнародному законодавстві, значно ускладнити торгівельно-економічну діяльність України через морські порти Чорного та Азовського морів, апробація чого вже відбулася минулого року на Азові. Адже закривши значні ділянки морської водної акваторії вздовж узбережжя України, наприклад, для проведення навчань (що теж вже практикувалося Росією), вільною для судноплавства й більш-менш контрольованою Україною лишається лише ділянка Чорного моря вздовж узбережжя України від дельти Дунаю до Одеси й то за умови збереження контролю над островом Зміїний. У випадку ж проголошення російськими «аргонавтами» на цьому острові якоїсь «народної республіки», цей останній український морський коридор теж перетвориться в зону конфлікту з усіма відповідними наслідками для української морської торгівлі.

Репетиція цього сценарію, яка відбулась у минулому році на Азовському морі, показала ще одну невтішну для України річ: очевидне розуміння того, хто є його автором, не призвело до зростання патріотичних проукраїнських настроїв в приазовському регіоні та в цілому в українському суспільстві. Й однією з причин цього була провальна внутрішня політика минулої влади; про внутрішню політику влади діючої можна взагалі не говорити через її цілковиту відсутність.

З іншого боку, Путіну вигідний і такий розвиток подій, за якого, у випадку здійснення урядом Єрмака-Зеленського (а саме такий уряд у нас й існує) якихось поступок щодо постачання води в Крим, в Україні розпочнуться акції протесту аж до дестабілізації суспільно-політичної ситуації. Це дасть можливість Путіну продемонструвати пересічним росіянам відродження в Україні «неонацистської хунти», яка прагне довести спраглих мешканців Криму до смерті. Чим не засіб консолідації російського маргінесу в умовах спаду економіки?

Такий розвиток подій може призвести до цілком ймовірного третього кроку Путіна відносно України: військова операція по встановленню контролю над Каховською ГЕС. Це завдання може бути виконано силами угруповання військ РФ в Криму (відстань від Армянська до Нової Каховки становить 82 км) з одночасним масштабним загостренням бойових дій на Донбасі з метою сковування українських військ та недопущення їх передислокації на південь України. Не слід забувати й про наявність значного російського військового контингенту в Придністров’ї, який також буде використаний для сковування українських військ та, у випадку посилення десантом, цілком можливо розпочне активні дії для відокремлення Одеської області від України.

Іншим вектором можливої воєнної загрози є Харківський оперативний напрям, де, як і у випадку з Причорномор’ям та Приазов’ям, світоглядні симпатії місцевого населення знаходяться, переважно, у невизначеному стані, й можуть бути легко піддані вигідній для Росії маніпуляції.

Абсолютно логічно, що суто з військової точки зору Росія постійно готується до реалізації військового сценарію підкорення України, що підтверджується підготовкою до проведення у вересні ц.р. безпосередньо біля українських кордонів стратегічних навчань «Кавказ – 2020». У зв’язку з цим слід пам’ятати, що саме навчання «Кавказ – 2008» стали останнім етапом підготовки російських військ до вторгнення в Грузію, а навчання «Кавказ-2012» - репетицією анексії Кримського півострова та вторгнення на Донбас.

Сприятливим для реалізації таких агресивних путінських планів буде й обстановка на міжнародній арені. Розпочата «холодна війна» між США та Китаєм, неоднозначна позиція у цьому конфлікті з боку ЄС та наростаюча загроза його дезінтеграції однозначно сприятимуть зменшенню уваги до подій в Україні, тим більше на тлі постійних загравань української влади з самим Путіним. У цьому контексті, короткозорі дії Києва, який вирішив недолуго підіграти Трампу на президентських виборах в США, однозначно матимуть не той ефект, на який розраховують на Банковій. Адміністрація Трампа, яка, як свідчать деякі джерела, сприймає Зеленського та його оточення з певною долею неприязні, швидко забуде про таку неоднозначну «послугу», яку їй за власної ініціативи запропонував український президент після оприлюднення «плівок Деркача». І лист колишніх послів США в Україні дуже чітко продемонстрував, що незалежно від того, хто восени цього року стане президентом США, тенденція триматися подалі від токсичної української влади буде зберігатися. Зрештою, завдяки останнім скандалам ставлення до України в американському суспільстві змінюється від сприйняття нашої держави як такої, що всіма силами обороняється від агресивного сусіда, на таку, яка прагне з ним домовитись та ще й намагається втручатися у американську внутрішню політику. Не дуже позитивна зміна.

Важливим сигналом з точки зору розуміння зовнішньополітичних пріоритетів Вашингтона є нещодавня заява президента Трампа про перенесення термінів засідання «Великої сімки» на вересень та проголошення списку країн, очільників яких США хотіли б бачити на цьому саміті. Мова йде про Австралію, Південну Корею, Індію та Росію, й цей перелік свідчить про намагання Вашингтону сформувати потужний антикитайський фронт, який, на переконання американського президента,  неможливий без присутності у ньому крім країн-членів “G7” перелічених вище держав. Крім того, схоже на те, що на тлі падіння економіки через пандемію коронавірусу та критику дій влади по боротьбі з нею, саме антикитайський порядок денний буде стрижнем передвиборчої кампанії діючого президента США. Ну а проведення саміту «Великої сімки» ближче до президентських виборів має продемонструвати електорату Трампа вдале формування ним проти КНР міжнародної коаліції.

Безумовно, у Москві чудово розуміють ці щирі бажання американського президента й готові йому підіграти в реалізації його планів. Однак, очевидно, що така «послуга» буде надана Путіним лише в обмін на більш чуйне ставлення американської адміністрації до російських побажань, серед яких підпорядкування України посідає чи не найперше місце. Отже, існує побоювання, що з огляду на недалекоглядні зовнішньополітичні рухи офісу Зеленського та прагнення заручитися підтримкою або хоча б нейтралітетом Росії на антикитайському фронті, у випадку чергової ескалації Путіним агресивних дій проти України, адміністрація Трампа може обмежитись лише висловленням вже знайомих нам стурбованості та занепокоєння. Зрештою, не слід забувати, що геополітичні інтереси гравців світового рівня не обов’язково мають концентруватися на допомозі Україні та відстоюванні її інтересів, як тривалий час помилково вважала патріотична частина українського суспільства. І приклад цього ми вже бачили в історично не далекому від сьогодення 1918 році, коли успішні дії армії УНР в Криму закінчилися вимушеним відступом, який був спричинений власними планами Німеччини на статус Кримського півострова.

Однак насправді, щоб нівелювати путінські плани треба зовсім небагато. Для початку, припинити колаборантські дискусії, як то відносно постачання води в Крим, та усвідомити, що агресія Росії проти України не припиниться доти, доки вся вона або більша її частина не буде перебувати під повним російським контролем. І всілякі розмірковування про вибори на окупованих територіях, зміни складу контактних груп, дискусії відносно їх статусу та повноважень не мають нічого спільного з реальністю в тому вигляді, як її сприймає президент Росії. Звісно, що це усвідомлення спричинить зовсім іншу поведінку президента Зеленського відносно Росії та буде дуже болючим для нього, адже призведе до шаленого падіння рейтингу та, скоріш за все, позбавить Володимира Олександровича подальших президентських перспектив. Однак, саме повернення до реальності має стати передумовою радикальних змін в українському суспільстві, перетворення олігархату на крупний бізнес, реанімації процесу швидкої розбудови власних Збройних Сил з максимально можливою імплементацією стандартів НАТО, виходу на дійсно стратегічний рівень партнерства зі США, кінцевою метою якого має бути отримання статусу Основного союзника США поза НАТО. І чим жорсткіше буде опір України агресивним путінським планам, тим більший обсяг допомоги зможе отримати Україна у війні з Росією і тим більшу повагу матиме сам президент України як в очах власних громадян, так і в очах світових лідерів. Зрештою, саме це дасть можливість В.Зеленському залишитися в історії України як державному діячу, а не актору 95 кварталу, який завдяки невибагливим глядачам тимчасово влаштувався працювати президентом", - вважає Грабовський.