Окупація Криму та ситуація у Чорноморському регіоні в прицілі західних аналітичних центрів

Олександр ХАРА,
Інститут Чорноморських стратегічних досліджень

Безпекова політика України тривалий час слугувала стримуючим фактором для російських амбіцій у чорноморському регіоні. До спроби незаконної анексії Автономної Республіки Крим та міста Севастополь у 2014 році регіону приділялася незначна увага як урядів західних країн, так і власне наукової та експертної спільноти.

Чорноморський Флот Російської Федерації (ЧФ РФ), модернізація якого унеможливлювалася двосторонніми українсько-російськими угодами про тимчасове базування, передусім був загрозою для країн «Бухарестської обіцянки» 2008 року, ніж для інших держав регіону, тим більше поза його межами. Для України неактивована воєнна загроза перебувала на другому плані у порівнянні з війною невоєнними засобами: агресивним вкорінюванням російських спецслужб, розгортанням інструментів «м’якої сили», підготовкою відцентрових сил, переформатуванням свідомості за допомогою засобів масової інформації, посиленням економічної присутності як важелю впливу на країну.

Російська війна проти Грузії у 2008 році та відторгнення її територій не призвели до повернення уваги великих потуг до регіону.

Сприйнята як історична аберація, агресія радше стала тригером пошуку моделі більшого залучення Росії в європейські та світові справи («перезавантаження» зі США та «Партнерство в ім'я модернізації» з ЄС), врахування її інтересів, здебільшого за рахунок вразливих сусідів.

Взагалі, по інерції мислення регіон продовжував розглядатися через російську призму.

В Москві розташувалася переважна більшість представництв західних медіа із покриттям регіону.

Західні експерти масово відвідували організовувані Кремлем гламурні форуми або брали участь в спонсорованих урядом спільних дослідницьких проектах. Ілюзія «незалежності» думки провідних російських експертів та центрів ще до кінця не розвіялася, попри те, що переважна їх більшість опікується ідеологічним обґрунтуванням кремлівської політики та виконує його тактичні забаганки.

До переломного 2014 року Сполучені Штати були заклопотані «нескінченними війнами» в Іраку та Афганістані, а також «поворотом в Азію», тож вибудовали свою стратегію стримування Китаю, плекаючи надію, що Росія, зваживши переваги та ризики, доєднається до Західного табору.

Європейські потуги поралися зі своїми безпековими проблемами, міркували про майбутнє свого Союзу та сподівалися подолати економічну кризу, у тому числі використовуючи доступ до ємких російських ринків збуту та нескінченних природних ресурсів.

Термін «стратегічна корупція» ще не застосовувався до одного з ключових зовнішньополітичних інструментів Кремля, а ступень її проникнення в та впливу на європейські справи залишався поза радарами урядів та експертної спільноти.

Турецький фактор виглядав непорушним запобіжником зміни регіонального status quo, принаймні з точки зору врахування інтересів західних потуг.

Стратегічним сюрпризом для західних урядів, розвідок та аналітичних центрів стала спроба анексії Криму та проксі-війна на Донбасі.

Західні аналітичні центри та окремі експерти почали повертатися до вже забутих російських досліджень. При цьому, що цілком зрозуміло, доволі активну роль почали грати колишні військові та дипломати, що мали досвід роботи в регіоні.

Американські аналітичні центри та експерти є лідерами серед тих, хто системно відслідковує ситуацію у Чорноморському регіоні та здійснює відповідні дослідження. Це можна пояснити як глобальними інтересами Сполучених Штатів, так і масштабом індустрії аналітичних центрів. За ними з певним відривом йдуть британські та німецькі центри та аналітики.

У свою чергу, в ідеологічну боротьбу включилися орієнтовані на Росію окремі індивіди та цілі центри, а також власне російські, що працюють в та з західними інституціями.

Деякі з них намагаються підвести «правову» та «історичну» базу під дії Кремля, паралельно висвітлюючи українські події як антиконституційний «заколот», «громадянську» війну та прояви «нацизму». Інші, погоджуючись з «деякими» порушеннями з боку Росії, з різноманітним обґрунтуванням пропонують або визнати анексію fait accompli та рухатися далі, або досягнути «компромісу», що навіть на поверховий погляд нічим не відрізняється від вимог Кремля до України.

Це дослідження охоплює публікації (книги, дослідження, статті та експертні коментарі) англійською мовою, оприлюднені провідними західними аналітичними центрами зі списку-рейтингу, складеного пенсільванським університетом,[1] знаних експертів з проблематики, а також наукові статті та роботи з наукометричних баз.
 

Первинна реакція на та ретроспективна рефлексія щодо подій 2014 року

Стрімкі події березня 2014 року спричинили когнітивний дисонанс, що обумовлював запізнілу реакцію міжнародної спільноти на агресію, котра розгорталася на їх очах.

Західні лідери та експертна спільнота розмірковували, як такі дії Москви співвідносяться з міжнародним правом? Хто є акторами драматичної вистави, якщо Росія заперечує свою залученість?

Схоже, що вони не були здатні усвідомити те, що очільники країни-постійного члена РБ ООН можуть відверто брехати; що Росія може вдатися до кричущих порушень принципів та норм міжнародного права, отже намагалися оцінити «правові», політичні та історичні «аргументи» Кремля щодо права націй на самовизначення, законність «волевиявлення» кримчан та легітимність російського втручання та ін.

Надаючи правову оцінку кожному елементу анексійного ланцюга, старший науковий співробітник Інституту порівняльного публічного права та міжнародного права Макса Планка К.Маркзен дійшов висновку, що

«Крим жодним чином не набув державної незалежності: він не міг відокремитися від України, оскільки не були виконані вузькі законодавчі вимоги щодо права на відокремлення. Таким чином, з точки зору міжнародного права Крим все ще належить Україні, якою б de facto не була ситуація».[2]

Розмірковуючи над принципом територіальної цілісності та спроб Росії перевизначити політичну спільноту, аби вона підпадала під принцип політичного самовизначення, дослідник зазначає, що

«міжнародне право дуже обмежує можливі аргументи, на які можна посилатись, щоб оскаржити існуючу територіальну ситуацію», отже «не можна заперечувати, що Крим користується (або, залежно від перспективи, повинен користуватися) територіальним захистом як частина України».[3]

Професор міжнародного права Т.Хрістакіс на прикладі Криму доводить, що

дилеми між принципами територіальної цілісності та права на самовизначення насправді не існує, адже «не існує «права» на зовнішнє самовизначення та одностороннє відокремлення для будь-якого «народу» чи етнічної групи поза колоніальним контекстом». Отже, постає питання про «незаконність російського військового втручання в Крим і можливі шляхи вирішення жорстокого конфлікту між незаконними результатами та правом».[4]

До речі, нервова реакція в Кремлі щодо того, що руські не потрапили до виключного переліку корінних народів України (кримські татари, караїми та кримчаки) у відповідному українському законі[5] з тієї ж категорії, що й використовуваний у 2014 році «аргумент» про право кримчан (в уяві панівної верхівки – росіян) на самовизначення.[6]

Навіть є дослідження кримського вторгнення з точки зору популярної на Заході на початку 2000х років концепції гуманітарної інтервенції, що було одним з аргументів Кремля.

Втім, «немає сумнівів, що розуміння російським урядом гуманітарної інтервенції має відмінні автократичні риси. На міжнародному рівні Росія діяла в односторонньому порядку, не стримувана відсутністю мандату Ради Безпеки ООН. На національному рівні вона діяла без попереднього затвердження парламентом». Оскільки з 2014 року на території України не відбулося різанини подібної до Сребрениці, чим жахали світ та обґрунтовували вторгнення в Україну російських збройних сил та анексію Кримського півострова кремлівські очільники, то на додаток до нікчемного правового аргументу на користь гуманітарної інтервенції відсутній й власне «фактаж». Разом з цим, невідомо чи політизована риторика стосовно гуманітарної інтервенції та нормативістський підхід до цього питання матимуть продовження після вдалого захоплення територій.[7]

Доволі потужними з точки зору висвітлення правових аспектів агресії Росії проти України є книга «Агресія проти України: територія, відповідальність та міжнародне право»[8] авторства одного з провідних міжнародних правників Т.Гранта та збірка публікацій низки міжнародних експертів: «Застосування сили проти України та міжнародне право: jus ad bellum, jus in bello, jus post bellum».[9]

Цікавою є правова розвідка Е.Мілано з Університету Верони про невикористану можливість застосувати параграф 3 Статті 27 Статуту ООН, що передбачає утримання від голосування члена Ради безпеки, що є однією з сторін конфлікту. На його думку, не лише незастосування цього положення Статуту, що йде у розріз з правовим принципом nemo judex in causa sua («ніхто не судить у своїй справі»), а й навіть відсутність згадки про це у рішенні РБ ООН від 15.03.2014 року є своєрідною «конституційною» трансформацією Статуту, заснованою на подальшій, майже беззаперечній, інституційній практиці, яка, однак, залишає «офіційну» конституцію незмінною».[10]

Втім, попри втрачені можливості, правові аргументи залишаються актуальними і зараз, адже російська «експертна» та «наукова» спільнота продовжує розвивати базу альтернативних інтерпретацій принципів та норм міжнародного права, маючи на меті легітимізувати інтереси та дії правлячої верхівки.

«Росія докладає всіх зусиль, аби створити сумніви та занепокоєння з боку західних урядів та громадськості, якій вони служать, усвідомлюючи, що жодна демократична країна не візьме на себе зобов'язання у справі, що може бути неоднозначною, особливо якщо інтереси країни у цій справі не є визначеними».[11]

Оцінюючи воєнні аспекти захоплення Криму та політичні цілі Кремля, дослідження РЕНД припускає, що «політичне маневрування на півострові під час вторгнення свідчить про те, що воно могло бути розпочате без заздалегідь визначеного політичного результату. Росія, ймовірно, намагалася захопити Крим, а потім оцінила свої політичні варіанти, частково залежно від того, як сприйняли втручання вдома та за кордоном». [12]

Дещо в інакшому світлі оцінює операцію із захоплення Криму військовий аналітик Дж.Норберг, який віддає належне російським військовим за здатність провести блискучу на тактичному рівні, добре сплановану та добре виконану операцію. «Росіяни підкреслили важливість перехоплення ініціативи, спадщини їх радянської військової традиції. Їхня операція в Криму, яка включала такі елементи, як заперечення особистості збройних груп людей у балаклавах, фактичне впровадження ідеї кримського референдуму про автономію та встановлення маріонеткового уряду в Криму, підкреслили важливість військово-політичної координації».[13]

Розгубленість, помножена на симпатії щодо Росії, а також помилкові історичні аналогії часів Холодної війни підштовхували європейських політиків до толерування з діями Кремля.

Так, кілька місяців після фальшованого референдуму, реагуючи на заклики окремих німецьких політиків визнати анексію Криму, а також пропозицію Високої представниці ЄС з питань зовнішньої політики і політики безпеки Ф.Могеріні відмовитися від санкцій, Е.Фікс та Е.Нотт з Німецької ради зовнішньої політики закликали полишити ідею погодитися з анексією та, навпаки, збільшити тиск на Росію.[14]

Лідерська роль канцлерки Німеччини А.Меркель сприяла такій консолідованій відповіді з боку ЄС на путінську агресію, яку складно було передбачити – «ступінь єдності Заходу та його здатність узгодити сильну відповідь на російську агресію в Україні вражає. Мало хто зі спостерігачів міг подумати, що трансатлантичне співтовариство об'єднається задля запровадження потужних економічними санкцій проти Росії», зазначає У.Спек з Німецького фонду Маршалла.[15] Він також структурував реакцію західних лідерів, визначаючи такі її елементи, як відмова від буд-якої воєнної складової відповіді на дії Росії, зростаючий санкційний тиск та невтомні дипломатичні зусилля спрямовані на зміну Кремлем свого курсу, а також підтримка України з метою збільшення її стійкості.

Оскільки історичні маніпуляції використовувалися Кремлем для обґрунтування своїх дій, численні експерти приділили свою увагу висвітленню історичних аспектів щодо Криму. Так, Chatham House вдався навіть до створення своєрідної міні-енциклопедії розвіювання міфів, що їх використовує російська пропаганда задля виправдання своєї політики, висування законних чи історичних «прав» на Україну в цілому та Крим зокрема.[16] До риторики про споконвічну «належність» Криму Росії, її безумовну «підтримку» з боку руських та російськомовних кримчан вдавалися не лише політики другого ешелону. Д.Трамп заявляв, що «жителі Криму, наскільки я чув, воліли б бути з Росією, ніж там, де вони були».[17]

А.Умланд приділив увагу роз’ясненню розповсюдженої на заході необґрунтованої думки, що «переважна більшість кримського населення прагнула «возз’єднання» з РФ, а також нібито існували вагомі історичні причини для захоплення територій Москвою».[18],[19]

Один із провідних теоретиків школи політичного реалізму Дж.Міршаймер твердить, що «Сполучені Штати та їхні європейські союзники ділять більшу частину відповідальності за кризу. Корінь проблеми – розширення НАТО, центральний елемент більшої стратегії виведення України з орбіти Росії та інтеграції її на Захід».[20]

С.Шарап з РЕНД пояснив, що радше виглядає як спроба виправдання, втручання Росії в американські президентські вибори 2016 року «небажанням» Сполучених Штатів розв’язати українську кризу, маючи на увазі продовження підтримки під час російської збройної агресії.[21]

У співавторстві з іншими однодумцями та під маркою РЕНД С.Шарап висунув «Консенсусну пропозицію щодо перегляду регіонального порядку в пострадянській Європі та Євразії», яка, зокрема, передбачає поділ континенту на три блоки – Західний, Російський та «проміжних держав» (in-between states).

«Суперечки між великими державами щодо статусу проміжних держав будуть вирішуватися спільно через механізм Регіональних безпекових консультацій»,[22] а Україні, Грузії та Молдові пропонується погодитися із нейтральним статусом та консультаційним процесом щодо вирішення «заморожених конфліктів». Ба більше того, у порядку фінляндизації, передбачається не лише «добровільна» відмова цих країн від прозахідного курсу, а й відновлення торговельно-економічних зв’язків з Росією, оскільки підписана Україною та ЄС ЗВДТ суперечить режиму ЄВРАЗЕС.

Старший науковий співробітник Інституту Брукінгс М.О’Ханлон запропонував щось подібне до описаного вище: «НАТО відмовитись від подальшого розширення та створити зону постійних нейтральних країн, що тягнеться від країн Балтії до Чорного моря. Зона включатиме Швецію, Фінляндію, Білорусь, Україну, Молдову, Грузію, Вірменію та Азербайджан, а також Кіпр, Сербію та деякі інші балканські країни. НАТО і Москва зобов'язуються підтримувати безпеку цих країн, а Росія виведе свої сили з держав регіону, після чого Захід скасує свої економічні санкції проти Росії».[23]

З такою логікою не погоджується колишній посол США в Україні, Старший науковий співробітник цього ж інституту С.Пайфер, що вважає такі ідеї неприйнятними для перелічених країн, особливо Грузії та України, що зазнали російської агресії; не зупинить втручання Росії в їх внутрішні справи; а також не дозволить вступити в ЄС тим, хто цього прагне, адже в Росії є свій економічний проект.[24]

Тож дотепер серед західних експертних кіл існують прихильники, хоча й нечисленні, повернення до політики поділу на сфери впливу, надання великим потугам права визначати параметри існування «проміжних держав».

Хоча зараз дещо вщухли голоси, але ідеї єдиного безпекового простору від Лісабону до Владивостока не розвіялись.

Дещо більш численною є група тих, хто попри осуд дій Росії щодо України вважає за можливе її залучення до вирішення глобальних проблем, як-от стратегічної безпеки чи кліматичних змін.

Тому важливо, коли західні аналітики проливають світло на цілі та улюблені тактичні прийому Кремля.

Так, колишній спецпредставник США по Україні К.Волкер зазначає, що В.Путін продовжує вигравати, адже «президент Росії використовує три помилки, яких США припускаються щоразу: неодмінне прагнення деескалації, а не готовність до протистояння агресії; бажання розглядати проблемні питання окремо, а не пов’язувати їх одна з одною; і самозаспокоєння щодо ролі США у світі, а не спонукання до активної конкуренції».[25]

Оцінки поточної ситуації, прогнози та контрстратегії

Захоплення та спроба анексії Криму перекроїли геополітичне середовище в Чорноморському регіоні. Потужна мілітаризація півострову дає можливість Росії стримувати входження супротивників в Чорне море та значно обмежувати свободу дій тим силам та засобам, що перебуватимуть у театрі військових дій.

Цілі ЧФ РФ виходять за межі Середземного моря і, за певний час, дозволятимуть оперувати у Червоному морі, Перській та Аденській затоках, а також у західних ділянках Аравійського моря, посилюючи вже наявні спроможності Тихоокеанського флоту.[26]

Припущення про те, що «Європа стала стратегічно стабільним континентом, вже є невірним… США доведеться переглянути засади планування, які мінімізували військові зобов'язання США щодо цього регіону по закінченню Холодної війни…

Російські військові дії в Криму та в українській кризі (на Сході країни) продемонстрували нову модель російського військового мислення, що поєднує традиційні інструменти російської військової думки з новим акцентом на здивування, обман і стратегічну двозначність... Не можна виключати можливість відкритих російських військових дій проти східноєвропейських членів НАТО».[27]

У цікавому розрізі оцінює ревізіоністські дії Путіна один з провідних експертів з російської воєнної думки М.Кофман: «для Москви це протистояння, мабуть, є більш комфортним і нормальним станом, ніж останні два десятиліття циклічних відносин із США. Каральні санкції та політика стримування замінили інтеграцію, але у чому саме полягає стратегія Заходу щодо Росії?».

При цьому, аналітик зазначає, що США не готові взяти на себе повноцінне стримування та зміну режиму, тоді як Європа зовсім не готова повернутися до подібних до Холодної війни змагальних відносин з Росією.[28]

З оцінками М.Кофмана щодо наявності у Путіна розумної стратегії не погоджується Дж.Ровнер, який вважає дії російського президента «в кращому випадку операційними імпровізаціями, кожна з яких призначена для відновлення від попередніх невдач, і все базується на хибних припущеннях щодо України та Європи». На його думку, у довгостроковій перспективі «війни Путіна та войовнича дипломатія поглибили російську економічну катастрофу та зробили відновлення менш імовірним. Путін може сподіватися зменшити американський вплив, але його дії, швидше за все, прискорять занепад Росії».[29]

«Перспектива сухопутного коридору до Криму настільки ж нереальною з військової точки зору, як і в 2014 році», вважає М.Кофман. «Захоплення та захист понад 300 кілометрів території, включаючи кілька міст, означатиме окупацію значної частини Східної України. Ми не повинні захоплюватися давно дискредитованими теоріями наземного мосту як потенційних оперативних цілей Росії в Україні».[30]

«Чорне море надає Росії значний доступ до ліній морських комунікацій, а також можливості розширити свою повітряну та прибережну оборону далі вперед, а також проектувати свою потугу на стратегічній відстані».[31]

«Росія прагне посилити напруженість та обопільні підозри у відносинах Туреччини із США та ЄС з метою подальшого руйнування західної орієнтації Туреччини», а також намагається змусити країни ЄС і НАТО «відчувати провину за свої дії в Україні, створюючи уявлення про те, що втручання Заходу в українську політику та підштовхування країни до членства в НАТО спровокувало військове втручання Росії».[32]

У якості рецепту, дослідження РЕНД наголошує на «потребі у більш надійному та стійкому воєнному стримуванні. Замість того, щоб намагатись відповідати російським військовим можливостям, НАТО та партнери-однодумці в регіоні могли б посилити стримування шляхом розміщення передових систем ППО та прибережної оборони в Румунії та Болгарії для протидії ефективності російських наступальних ракетних загроз через Чорне море. Сприяння Україні та Грузії у розвитку їх національної оборонної спроможності також сприяє регіональному стримуванню».

«Заходи, спрямовані на зміцнення регіональних союзників та партнерів та зменшення російської військової переваги, мали б сприяти посиленню стримування та перспектив регіональної взаємодії в умовах конфронтації».[33]

«НАТО потребує послідовної стратегії щодо Балтійського та Чорноморського регіонів з балансом можливостей, які представляють єдиний, неприступний фронт проти напористості Москви – словом, з точки зору «одного флангу, однієї загрози, однієї присутності»».[34]

Ключові елементи такої стратегії США та НАТО, запропоновані групою аналітиків за лідерства генерала Б.Ходжеса, включають в себе:

• визначення Чорноморського регіону пріоритетним;
• модернізацію «багаторівневої» передової присутності;
• покращення ситуаційної обізнаності, створення процедур та структур, що спрощують обмін розвідданими в обох регіонах (Чорноморському та Балтійському);
• більші інвестиції НАТО в панконтинентальну інфраструктуру для військової мобільності;
• посилення та інтеграцію спроможностей ППО та протиракетної оборони;
• безпекове співробітництво з країнами регіону має бути краще узгоджено з американською політикою та пріоритетами; США та НАТО повинні ефективніше координувати діяльність у регіоні Балтійського моря;
• можливе задіяння дислокованих у Польщі безпілотних систем з метою покращення розвідувальних спроможностей Альянсу в Чорноморському регіоні; посилення спроможностей Румунії як регіонального центру тяжіння Альянсу;
• залучення інвестицій в економічний потенціал Чорноморського регіону з боку провідних країн-членів НАТО.

Критикуючи часте посилання на т.зв. гібридну війну, М.Кофман вважає це корисним лише як частина зусиль з мотивації НАТО та заспокоєння вразливих членів. «Змусити європейців серйозніше ставитись до європейської безпеки – це те, чого слід досягнути, але гібридна війна все більше звучить як привід для того, щоб вони не витрачали гроші на новітнє конвенційне озброєння».[35]

«Будь-яка спроба розробити американську стратегію щодо Чорного моря вимагатиме не тільки більш чіткого розрахунку того, які інтереси США в регіоні варто захищати, але й глибшого розуміння регіональних факторів, з якими політика США перетинатиметься».[36]

«НАТО має посилити свою морську присутність у Середземному та Чорному морях, аби стримувати російські амбіції та йти в ногу з російськими спроможностями заборони доступу та маневру (A2AD), а також загрозами підводних човнів. Однією з корисних пропозицій може бути створення спеціальної оперативної групи під прапором НАТО з місією, зосередженою на збереженні свободи судноплавства, захисті морських ліній комунікацій та забезпеченні критичної інфраструктури в Середземному морі, на Чорному морі та в ширшому регіоні».[37]

«Найпрямішим внеском НАТО в безпеку в Чорноморському регіоні залишається потужна оборонна стратегія. Альянс та країни-члени повинні оптимізувати постійну військову присутність із прапором НАТО. Це включає наземну присутність та навчання в трьох державах-членах НАТО на Чорному морі, а також повітряні та морські операції в міжнародному повітряному просторі та водному просторі Чорного моря».[38]

«НАТО має створити регіональне командування, здатне координувати всю оборонну діяльність у театрі. Це спільне командування повинно включати трьох членів НАТО в цьому районі – Болгарію, Румунію та Туреччину – і врешті-решт претендентів на членство в НАТО Грузію та Україну. Це командування повинно бути посилене ключовими державами НАТО, включаючи Францію, Німеччину, Італію, США та Великобританію».[39]

Посилення здатності країн-членів НАТО і ЄС у регіоні протидіяти РФ, посилення здатності НАТО до стримування, а також безпекова допомога партнерським державам з метою підвищення стійкості та спроможності до самооборони – один з рецептів з доволі детального дослідження РЕНД щодо безпекового оточення у Чорноморському регіоні.[40]

На основі військових ігор, проведених на підтримку проекту РЕНД, аналітики дійшли висновку, що НАТО та ЄС «навряд чи зможуть змусити Росію припинити застосовувати ненасильницьку російську тактику «сірої зони», але вони можуть стримати агресію високих порядків».[41]

Примушення Росії припинити дії в «сірій зоні» (нижче порогу збройної агресії) є набагато складнішим завданням, ніж стримування.

Екстраполюючи кримський сценарій на Балтійський регіон, аналітики дійшли висновку, що Росія могла б швидко перейти до формального приєднання окупованих територій до Росії, і хоча «НАТО явно не визнає законності такого гамбіту, але з російської точки зору захоплені території, принаймні номінально, підпадуть під ядерну парасольку Москви, перетворивши контратаку НАТО з метою звільнення балтійських республік у «вторгнення» в «Росію».[42]

Отже, досліджуючи дії Росії в Чорноморському регіоні аналітики намагаються передбачити можливий розвиток подій в інших регіонах, як за участі Росії, так й інших потуг, передусім Китаю.

Враховуючи подвійні виклики з боку великих держав (Китаю та Росії) та інші загрози по всьому світу, а також відсутність у Сполучених Штатах спроможностей самотужки ефективно боротися з ними, згуртована НАТО є важливою для захисту стратегічних інтересів Заходу.[43]

Китай активно шукає шляхи проникнення та посилення свого впливу в Європі, зокрема, за допомогою інфраструктурних проектів. Маленькі за розміром економік чорноморські країни, що потребують інвестицій в інфраструктуру, особливо вразливі до китайського впливу та хижих практик.

Отже, стримування Китаю у глобальній стратегії США має також передбачати й інвестиційні та економічні інструменти.[44] Зростаюча кількість дослідників також звертає свою увагу на те, що «Китай слідкує за успішним використанням Росією гібридної війни, оскільки вона зменшує потреби у використанні класичних військових ресурсів, надаючи можливість правдоподібного заперечення своєї участі».[45]

Окрему увагу аналітики приділяють еволюціонуючій ролі Туреччини, ускладненню взаємин з Сполученими Штатами,[46],[47] її амбіціям щодо посилення у Східному Середземномор’ї,[48] а також прориву в коло великих потуг.[49]

«США та Україні слід проконсультуватися щодо кроків стосовно підвищення безпеки та стабільності в Чорноморському регіоні, в тому числі за підтримки НАТО та європейських партнерів.

США разом зі своїми союзниками по НАТО повинні продовжувати регулярне розміщення повітряних, сухопутних та морських сил у регіоні, де об’єднуються Росія, Європа, Близький Схід, Балкани та Кавказ.

Регіон знаходиться в центрі чотирьох великих сил: демократії на західному краю; російської воєнної агресії на півночі; китайського фінансового впливу на сході; і близькосхідної нестабільності на його півдні. Україні та США слід співпрацювати з іншими союзниками в цьому регіоні для захисту спільних інтересів та деескалації напруженості».[50]

Заперечуючи право Росії на сфери впливу, на думку А.Вершбоу «європейські союзники повинні зробити більше для зміцнення наземних, повітряних та морських спроможностей України та Грузії, доповнюючи зусилля США та Канади, розпочаті у 2014 році».[51]

Акт агресії Росії проти катерів ВМСУ (25.11.2018) та провокації проти британського есмінця HMS Defender (23.06.2021) викликали чималу реакцію в експертній спільноті.

Інцидент з катерами ВМСУ «мав на меті позбавити Україну можливості посилити власні бойові угруповання в Азовському морі. Перешкоджання доступу до українських військово-морських активів – це зручний спосіб продемонструвати, що Україна більше не приймається в Азовському морі, і військове підкріплення (Росія) не буде терпіти».

С.Пайфер виступав проти направлення військових кораблів Альянсу в Азовське море, що, на його думку: «по-перше, могло б спровокувати стрілянину в регіоні, де Росія має географічні переваги. По-друге, це порушило б угоду 2003 року, яка вимагає схвалення як України, так і Росії, аби морські судна третіх країн заходили в Азовське море. Захід не повинен вдаватися до дій, що могли б делегітимізували цю угоду, оскільки це є критичним для вимог України щодо відкритого доступу через Керченську протоку».[52]

«Росія de facto анексувала Азовське море та обстріляла три українські кораблі, які подорожували Керченською протокою у 2018 році, тримаючи ці кораблі та 24 захоплених в полон українських моряків понад півроку.

Крім того, Росія регулярно перехоплювала військові літаки США та Великобританії в міжнародному повітряному просторі над Чорним морем. Цим незаконним і небезпечним крокам Росії необхідно наполегливо протистояти США та їх союзникам».[53]

Невинний прохід – «це той самий принцип, на якому наполягав Захід – і Москва чинила опір – під час Холодної війни, який, принаймні, одного разу призвів до того, що радянські військові кораблі таранили американські судна, що робили точно те саме й там само, де й HMS Defender цього тижня».[54]

«НАТО має оперативно відреагувати на зловмисну поведінку Росії серією операцій зі свободи судноплавства, спрямованих на заперечення надмірних морських претензій Росії, які, фактично, є українським територіальним морем».[55]

Здійснюються поодинокі спроби оцінити вплив санкцій та обмежень на російську економіку.

Причому конкурують два підходи, той що засвідчує поглиблення наявних проблем в російській економіці і той, що твердить про відсутність суттєвого негативного впливу. Прихильники останнього неодмінно завершують тезами, на кшталт: вплив санкцій на економіку незначний, отже, «ЄС може виграти від скасування санкцій, оскільки це призведе до деескалації напруженості, яка існує зараз у політичній сфері».[56]

Втім, переважна більшість все ж таки стверджує, що санкції сильно вдарили по російській економіці.

Так, у дослідженні відомого економіста А.Аслунда та М.Снегової зазначається, що «починаючи з 2014 року, вона (економіка) зростала в середньому на 0,3 відсотка на рік, тоді як загальносвітове становила 2,3 відсотка на рік. Вони скоротили іноземні кредити та прямі іноземні інвестиції, і, можливо, зменшили економічне зростання Росії на 2,5–3 відсотки на рік; тобто близько 50 мільярдів доларів на рік. Російська економіка, швидше за все, знову не буде суттєво зростати, поки Кремль не переконає Захід послабити санкції».[57]

Старший науковий співробітник Інституту Брукінгс Р.Нефью пропонує такі складові санкційної стратегії:

• визначення цілей, досягнення яких передбачає санкційний біль, а також мінімально прийнятні умови зменшення такого болю;
• якомога краще розуміння вразливостей Росії, її інтересів та ймовірних напрямів втручання в український суверенітет, а також здатність витримувати санкційний тиск;
• розробка стратегії обережного, методичного та ефективного посилення болю у вразливих для Росії областях;
• відстежування реалізації санкційної стратегії та постійне корегування її з тим, щоб покращувати її ефективність у відповідності до змін рішучості Росії продовжувати свій курс;
• Росія має отримати чіткі критерії зняття санкцій та заохочуватися до укладення угод за ними;
• Захід має прийняти можливість того, що, незважаючи на ретельно розроблену стратегію, його зусилля можуть зазнати крах через невід’ємну неефективність стратегії, нерозуміння цілей або непохитну рішучість та спроможність Росії протистояти тиску.[58]

Членкиня Комісії з міжнародного права Н.Орал розглянула різноманітні аспекти правового протиборства за морський простір за допомогою Конвенції ООН з морського права.

На її думку, в арбітражному провадженні проти Росії в міжнародному трибуналі ООН з морського права задля захисту своїх прав як прибережної держави в прилеглих до окупованого Криму зонах Чорного й Азовського морів і Керченській протоці уперше з початку 1990х може бути прийнято рішення щодо статусу проток. Втім, Трибунал скоріше за все розглядатиме питання не в широкому контексті – згідно з частинною ІІІ Конвенції, а ґрунтуючись на положеннях українсько-російського Керченського договору 2003 року.[59]

«Арбітраж може посилити аргументи України та міжнародного співтовариства стосовно протиправних дій Росії, спричинити її подальші дипломатичні втрати та посилення санкцій, а також стимулювати посилення військово-морських сил у регіоні та дії США та НАТО щодо забезпечення свободи судноплавства».[60]

У контексті політики асиміляції, привласнення історії та культури інших народів (у випадку з українцями – заперечення самого факту існування такого народу, мови та культури)[61] цікавим є дослідження щодо нападів на культурну спадщину як «повзучих посягань на ідентичність людей» задля її знищення.[62]

Висновки

Невизнана анексія Криму, агресія Росії на Донбасі, брязкання зброєю в інших регіонах, агресивна зовнішня політика Кремля повернули увагу до Чорноморського регіону.

Значна частина аналітичних коментарів та більш розлогих досліджень була зосереджена на оцінці дій Росії передусім під час спроби анексії. Мілітаризація Криму, нові загрози з боку Росії в регіоні та поза його межами залишаються у фокусі уваги й сьогодні. Левова частка досліджень та нарисів до стратегій припадає на безпекову проблематику.

Окрім закликів до більшого залучення Америки в європейські справи в цілому та Чорноморські зокрема, йдеться про посилення здатності НАТО боронити свій східний фланг, підтримку своїх союзників та партнерів в Чорному морі.

При цьому, фактично спостерігається консенсус щодо того, що дії Росії та протидію ним слід розглядати цілісно, не відокремлюючи регіональні особливості (передусім між Балтійським та Чорноморськими регіонами).

Окремий масив досліджень торкається Туреччини, її зростаючої ролі, а також необхідності подолати розбіжності з США та європейськими державами, що поглибились за останні кілька років.

Все більше уваги приділяється Китаю, як з точки зору того, що його стримування є частиною стратегії США, так і у контексті того, що Пекін запозичує у Москви успішні практики (дії в «сірій зоні») розширення свого впливу.

Окрім власне ретроспективного аналізу того, як відбувалася спроба анексії, оцінки нинішньої ситуації, а також прогнозів, експертна думка спрямована на концептуалізацію підходів Росії до конфлікту нового типу (гібридна війна, російська війна нового покоління, нелілейний конфлікт тощо), дій у «сірій зоні», операцій впливу і пр.

 

Список джерел:

* * *

«Кримська бібліотека» на BlackSeaNews створена за підтримки Європейської програми Міжнародного фонду «Відродження». Позиція Міжнародного фонду «Відродження» може не співпадати з думкою авторів