Богдан УСТИМЕНКО,
Адвокат, керівник «Українського інституту морського права і безпеки»

Тетяна УСТИМЕНКО,
к.ю.н., доцент, професор кафедри цивільного права
і процесу Національної академії внутрішніх справ

Від редакції BlackSeaNews

7 грудня 2021 року Міжвідомча робоча група під головуванням Секретаря Ради національної безпеки та оборони України (РНБОУ) Олексія Данілова завершила роботу над проєктом «Стратегії морської безпеки України», документ ініційований Президентом України Володимиром Зеленським.

Стратегію розроблено з урахуванням сучасного досвіду провідних морських держав світу, позицій вчених з морського права, у ньому враховано пропозиції 16 органів влади, громадських експертів та бізнес-асоціацій. Члени робочої групи підтримали проєкт, остаточний текст документу після узгодження деяких позицій направлено Президенту України та членам РНБО України.

Стратегія розроблялася із урахуванням багатьох пропозицій, що спрямовані на вирішення проблем, які неодноразово висвітлювалися в публікаціях авторів BlackSeaNews. Тому редакція вирішила створити на основі робіт наших постійних авторів своєрідний стислий та зрозумілий довідник «Морська безпека України», в якому розкривається основна термінологія та проблеми, що пов'язані з морською безпекою, та надаються професійні пояснення.

Зміст

(1) Державний кордон України на морі

(2) Прилегла зона

(3) Виключна економічна зона та континентальний шельф

(4) Морські кордони України з Туреччиною та Румунією

(5) Морські кордони України з РФ

(6) «Історичні води» Азовського моря і Керченської протоки

(7) «Внутрішні води» та кордони в Азовському морі та Керченській протоці

(8) Конфлікт біля острову Тузла та договір під примусом

(9). Делімітація Азовського моря та Керченської протоки згідно Конвенції ООН по морському праву

(10). Якою може бути примусова процедура делімітації морського кордону між Україною та РФ

(11) Іноземні військові навчання у виключній економічній зоні України

(12) Правові аспекти видобування вуглеводнів у виключній економічній зоні України

(13) Заборона перебування суден і кораблів у 12-мильній зоні у Кримського півострова

(14) Загрози морських форматів за участю РФ

(15) Необхідні юридичні кроки України

 

* * *

Які норми міжнародного морського права та приписи українського і російського законодавства є важливими в контексті делімітації морських кордонів між Україною та РФ?

Які правові механізми, передбачені міжнародним морським правом, можуть бути застосовані задля вирішення проблеми такої делімітації?

Давайте розбиратися разом.

Стратегія та основні напрями подальшого розвитку України як морської держави визначені в її Морській доктрині на період до 2035 року (1)(далі – Морська доктрина України).

Як зазначено в документі, одним з ключових завдань задля повернення захоплених територій та забезпечення оборони України з моря є визначення її державного кордону з РФ в Азовському та Чорному морях і Керченській протоці, а також меж виключних (морських) економічних зон і континентального шельфу між Україною та Росією в Чорному морі та забезпечення їх посиленої охорони.

Водночас маємо запобігти легітимізації тимчасової окупації території України, втраті державою суверенних прав та юрисдикції в своїй виключній (морській) економічній зоні, а також не допустити, щоб світова спільнота визнала «новий» територіальний розподіл, чого так вперто прагне РФ.

Отже, Україні необхідно визначити правові шляхи, які б дали змогу досягти поставлених цілей.

Тим паче, що такі шляхи існують: Конвенція Організації Об’єднаних Націй з морського права, підписана 10.12.1982 у місті Монтего-Бей (2], передбачає використання певних механізмів саме задля делімітації морських кордонів між державами.

Про обов’язкові процедури
та рішення

Юридичний аналіз в контексті нашого дослідження варто почати зі статті 298 Конвенції Організації Об’єднаних Націй з морського права (ЮНКЛОС) про факультативні винятки щодо застосування обов’язкових процедур, що тягнуть за собою обов’язкові рішення.

Так, відповідно до статті 298 цієї Конвенції під час її підписання, ратифікації, або приєднання до неї, або в будь-який час після того держава без шкоди для зобов'язань, що випливають з Розділу 1, може у письмовій формі заявити про неприйняття однієї або кількох процедур, передбачених в розділі 2 («Обов’язкові, процедури, що тягнуть за собою обов’язкові рішення») частини XV «Врегулювання спорів» ЮНКЛОС, стосовно однієї або кількох нижченаведених категорій спорів:

a) i) пов'язаних із тлумаченням або застосуванням статей 15, 74 і 83 стосовно делімітації морських кордонів чи спорів, що стосуються історичних заток або правооснов – за умови, що і сам спір виник вже після набуття цією Конвенцією чинності та протягом розумного періоду часу переговори між сторонами не дали позитивного результату і не укладено жодної угоди.

У такому разі на прохання будь-якої зі сторін щодо передачі спору на врегулювання за погоджувальною процедурою, зазначеною в розділі 2 Додатку V, інша держава погоджується. Щоправда, і це варто зазначити, розгляд в контексті цієї норми будь-якого спору, неминуче пов'язаного із зустрічним врегулюванням невирішених суперечок щодо суверенітету чи інших прав на материкову або острівну територію, є неприпустимим.

Держава – учасниця ЮНКЛОС, яка зробила заяву на підставі пункту 1 статті 298, не може вимагати застосування до спору, що належить до виключеної категорії спорів, будь-якої процедури, передбаченої в цій Конвенції, проти іншої держави-учасниці без згоди останньої.

Отже, з огляду на можливі правові обмеження, визначені у статті 298 ЮНКЛОС, необхідно звернути окрему увагу на заяви РФ та України про відмову прийняти процедури, що тягнуть за собою обов’язкові рішення.

Так, відповідно до Федерального закону «Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй з морського права та Угоди про здійснення частини ХІ Конвенції Організації Об’єднаних Націй з морського права» (3) Росія, ратифікувавши ЮНКЛОС та Угоду від 29.07.1994 про здійснення частини ХІ ЮНКЛОС, заявила, поміж іншого, що не приймає передбачені розділом 2 частини XV зазначеної Конвенції процедури, які ведуть до обов’язкових для сторін рішень щодо спорів, пов’язаних із тлумаченням або застосуванням статей 15, 74 і 83 ЮНКЛОС стосовно делімітації морських кордонів.

У свою чергу Україна також ратифікувала ЮНКЛОС згідно із законом «Про ратифікацію Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 року та Угоди про імплементацію частини XI Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 року» (4], що містить, поміж іншого, заяву: Україна не визнає, якщо інше не передбачено її окремими міжнародними договорами з відповідними державами, жодних обов'язкових процедур, які ведуть до обов'язкових рішень, для розгляду спорів щодо розмежування морських кордонів.

Необхідно додати, що окремого договору, який би передбачав застосування певних обов’язкових процедур щодо розгляду таких спорів, між Україною та РФ не укладено.

Отже, обидві країни, послуговуючись правами, наданими ЮНКЛОС, заявили про уникнення обов’язкових процедур, що тягнуть за собою обов’язкові для сторін рішення щодо спорів, пов’язаних із тлумаченням або застосуванням статей ЮНКЛОС стосовно делімітації морських кордонів – 15-ї («Делімітація територіального моря між державами з протилежними або суміжними узбережжями»), 74-ї («Делімітація виключної економічної зони між державами з протилежними або суміжними узбережжями») та 83-ї («Делімітація континентального шельфу між державами з протилежними або суміжними узбережжями»).

З усього вищенаведеного випливає очевидний висновок, що суди й арбітражі не мають компетенції розглядати спори між Україною та РФ стосовно делімітації морських кордонів.

Про обов’язкову
погоджувальну процедуру

Водночас після аналізу статті 298 ЮНКЛОС та Додатку V до неї («Погоджувальна процедура») стає очевидним, що за певних обставин такий спір між державами може бути переданий на врегулювання за обов’язковою погоджувальною процедурою за ініціативою лише однієї зі сторін, друга ж зобов’язана дати згоду на його розгляд.

Стаття 298 ЮНКЛОС передбачає компроміс у вирішенні спорів між державами, досягнутий внаслідок масштабних перемовин між учасниками при обговоренні самого проекту ЮНКЛОС. Одні з них виступали за примусові та обов'язкові процедури врегулювання спорів, інші ж прагнули виключити навіть необов'язкові процедури їх врегулювання [1].

Вперше у світі примусове погодження ініціював Східний Тимор (5, c. 509]. Так, у квітні 2016 року ця держава вирішила застосувати проти Австралії примусову погоджувальну процедуру задля встановлення постійного морського кордону у Тиморському морі, чому передували декілька невдалих спроб шляхом прямих переговорів укласти угоду про делімітацію після того, як 20.05.2002 Східний Тимор вдруге (перша спроба відбулася в 1975 році, до того – колонія Португалії, пізніше – провінція Індонезії) був оголошений незалежною державою [2].

06.03.2018 Східний Тимор та Австралія, за допомогою утвореної на підставі статті 298 та Додатку V ЮНКЛОС погоджувальної комісії, підписали угоду про делімітацію морського кордону (6].

09.05.2018 погоджувальна комісія надала свій звіт з рекомендаціями [3].

Слід зазначити, що примусова погоджувальна процедура регулюється Додатком V ЮНКЛОС.

У такому провадженні створюється нейтральна комісія, яка заслуховує сторони, вивчає їхні вимоги та заперечення, вносить пропозиції сторонам та іншим чином допомагає їм у мирному врегулюванні.

Погоджувальна процедура не є судовим процесом, а погоджувальна комісія не має повноважень зобов'язувати сторони юридично обов'язковим рішенням; натомість погоджувальна комісія може надавати їм рекомендації [4].

Окрім цього, необхідно додати, що у погоджувальній процедурі критично важливу роль відіграє Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй.

Як встановлено Додатком V ЮНКЛОС, до його компетенції входить:

1. складання та ведення списку посередників, з переліку котрих, як правило, призначаються члени погоджувальної комісії;
2. призначення членів погоджувальної комісії у тому випадку, коли цього не зробила держава – учасниця спору (держава, яка не є такою, що ініціює розгляд спору за погоджувальною процедурою);
3. призначення п’ятого члена – голови погоджувальної комісії, якщо цього попередньо не зробили призначені 4 члени погоджувальної комісії;
4. прийняття на зберігання звіту комісії та його подальше термінове відправлення всім сторонам спору.

Підстави
для передачі спорів

Також статтею 8 Додатку V ЮНКЛОС встановлено, що сторони спору письмово повідомляють Генерального секретаря ООН про прийняття рекомендацій погоджувальної комісії, що містяться у звіті, або про відхилення таких рекомендацій однією із сторін.

Водночас, як зазначалося раніше в контексті статті 298 ЮНКЛОС,

існують певні обставини, за наявності яких спор стосовно делімітації морських кордонів може бути передано на розгляд примусової погоджувальної комісії.

Обставини можна вважати такими, якщо:

1. спір виник після набрання чинності ЮНКЛОС;

2. протягом розумного терміну під час переговорів між сторонами так і не вдалося досягти угоди про делімітацію;

3. передача спору на розгляд комісії виключає розгляд іншого спору, який неминуче пов’язаний із зустрічним врегулюванням будь-якого невирішеного спору стосовно суверенітету або інших прав на материкову чи острівну територію;

4. спір про морські кордони не був остаточно врегульований між сторонами раніше, що підтверджується відсутністю відповідної угоди;

5. сторони спору про морські кордони не встановили певну процедуру врегулювання даного спору між ними шляхом угоди зобов’язального характеру.

З огляду на важливість вищенаведеного переліку вбачаємо за слушне стисло зупинитися окремо на кожному з пунктів.

Щодо пункту 1.

ЮНКЛОС набрала чинності 16.11.1994. Починаючи з 16.10.1996 по 03.03.2011 між Україною та РФ відбулося понад 30 раундів переговорів стосовно делімітації морського кордону в Азово-Чорноморському басейні, але відповідної угоди так і не досягли.

Отже, є очевидним, що «делімітаційний» спір між Україною та РФ виник після набрання чинності ЮНКЛОС.

Щодо пункту 2.

Як було зазначено вище, переговори про делімітацію морського кордону між Україною та РФ тривали понад 14 років – з жовтня 1996 року до березня 2011-го. Угоди досягнуто не було. Тож, на нашу думку, «розумний період часу», протягом якого сторони мали змогу самостійно це зробити, вочевидь, вичерпано.

Щодо пункту 3.

В контексті тимчасової окупації Росією Кримського півострова, яка триває вже сьомий рік, та агресії РФ проти України вважаємо за необхідне звернути увагу на низку фактів.

Офіційна Москва вважає Кримський півострів своєю невід’ємною складовою, що прямо підтверджується, зокрема, федеральним конституційним законом «Про прийняття до Російської Федерації Республіки Крим і утворення у складі Російської Федерації нових суб’єктів – Республіки Крим і міста федерального значення Севастополя» (7]. Водночас окуповані РФ Автономна Республіка Крим та Севастополь безумовно залишаються частиною території України. Це визнає вся світова спільнота, що підтверджується наступним.

Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй (далі – ГА ООН або Асамблея) у резолюції 68/262 від 27.03.2014 «Територіальна цілісність України» (8], поміж іншого:

• підтвердила свою непохитність щодо визнання суверенітету, політичної незалежності, єдності та територіальної цілісності України в її міжнародно визнаних кордонах;

• ​наполегливо закликала усі держави утримуватися від дій, спрямованих на часткове або повне порушення національної єдності й територіальної цілісності України, зокрема будь-яких спроб змінити її кордони шляхом погроз силою або застосування останньої чи інших незаконних засобів;

• підкреслила, що референдум, проведений в АРК Крим та Севастополі (далі – Крим) 16.03.2014, не може бути підставою для будь-якої зміни статусу Криму, оскільки не має законної сили;

• закликала всі держави, міжнародні організації та спеціалізовані установи не визнавати жодної зміни статусу Криму на підставі вищезгаданого референдуму й утримуватися від будь-яких дій або кроків, які можна було б тлумачити як визнання таких змін.

У резолюції 71/205 від 19.12.2016 «Стан з правами людини у Автономній Республіці Крим та місті Севастополь (Україна)» (9) ГА ООН, поміж іншого, засудила тимчасову окупацію Росією частини території України – Криму та підтвердила невизнання його анексії, а також засудила встановлення на півострові правової системи РФ та негативний вплив внаслідок цього на стан справ щодо прав людини в Криму.

У резолюції 72/190 від 19.12.2017 «Стан з правами людини у Автономній Республіці Крим та місті Севастополь, Україна» (10) Асамблея знову засудила тимчасову окупацію Росією Криму і підтвердила невизнання його анексії та вкотре підтвердила свою прихильність до дій України, зокрема дотримання міжнародного права у будь-яких зусиллях, спрямованих на припинення російської окупації півострову.

У резолюції 73/194 від 17.12.2018 «Проблема мілітаризації Автономної Республіки Крим і міста Севастополь, Україна, а також районів Чорного та Азовського морів» (11) ГА ООН, поміж іншого, засудила зростаючу військову присутність РФ в районах Чорного та Азовського морів, зокрема й у Керченській протоці, та утиски Росією комерційних суден і обмеження міжнародного судноплавства там, а також наполегливо закликала РФ як державу, яка окупує території України, негайно це припинити, вивівши свої збройні сили з Криму.

У резолюції 73/263 від 22.12.2018 «Стан з правами людини у Автономній Республіці Крим та місті Севастополь, Україна» (12) ГА ООН у черговий раз засудила тимчасову окупацію Росією Криму, підтвердила невизнання його анексії та незаконність силового захоплення півострова, яке є кричущим порушенням міжнародного права. Окрім цього, Асамблея вкотре підкреслила, що окуповані РФ території мають бути повернені Україні.

І в резолюції 74/17 від 09.12.2019 «Проблема мілітаризації Автономної Республіки Крим і міста Севастополь, Україна, а також районів Чорного і Азовського морів» (13) Асамблея констатувала, що силове захоплення Криму – поза законом і є порушенням міжнародного права, а окуповані території належить негайно повернути. ГА ООН закликала РФ утримуватися від дій, що перешкоджають законному здійсненню навігаційних прав і свобод у Чорному та Азовському морях і Керченській протоці.

Враховуючи зміст вище наведених шести резолюцій ГА ООН щодо Криму, можна дійти до очевидного висновку: міжнародна спільнота не визнала анексію Криму та його «прийняття» до складу РФ.

Слід також зазначити, що ці резолюції ГА ООН є джерелами міжнародного морського права, оскільки ухвалені Асамблеєю в межах повноважень, визначених статтею 10 Статуту Організації Об’єднаних Націй (14].

Окремої уваги вартий консультативний висновок Міжнародного Суду ООН [5], винесений на підставі резолюції ГА ООН 71/292 від 22.06.2017 «Прохання про винесення Міжнародним Судом консультативного висновку щодо правових наслідків відокремлення архіпелагу Чагос від Маврикію у 1965 році» (15].

Відповідно до правової позиції головного судового органу Організації Об’єднаних Націй, викладеної у контексті отриманого Міжнародним Судом запиту, ГА ООН може брати на себе функції контролю за виконанням державами їхніх обов’язків.

Необхідно додати, що шість згаданих «кримських» резолюцій ГА ООН також чітко відображають принципи міжнародного права, викладені у відповідній Декларації (про ці принципи), які стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами згідно зі Статутом ООН (16].

Отже, «кримські» резолюції безперечно мають юридичне значення, і між Україною та РФ немає невирішеного спору стосовно суверенітету або інших прав на материкову чи острівну територію.

Щодо пункту 4.

Спір про морські кордони не було остаточно врегульовано між Україною та РФ раніше, і це підтверджується відсутністю відповідної угоди.

Щодо пункту 5.

Україна та РФ не встановили певної процедури врегулювання спору про морські кордони за допомогою угоди зобов’язального характеру.

* * *

З огляду на все вище викладене

вважаємо за доцільне передати спір між Україною та РФ стосовно делімітації морського кордону в Азовському та Чорному морях і Керченській протоці на врегулювання за примусовою погоджувальною процедурою, зазначеною у статті 298 та Розділі 2 Додатку V ЮНКЛОС, оскільки це надасть сторонам можливість надалі провести переговори щодо укладення угоди про морський кордон на підставі наданого погоджувальною комісією звіту.

 

Використані джерела:

1. Про затвердження Морської доктрини України на період до 2035 року: Постанова Кабінету Міністрів України від 07.10.2009 р. № 1307 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2018 № 1108). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1307-2009-%D0%BF.

2. Конвенція Організації Об’єднаних Націй з морського права: Конвенція ООН від 10.12.82 р. (ратифікована Законом України «Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй з морського права 1982 року та Угоди про імплементацію Частини XI Конвенції Організації Об’єднаних Націй з морського права 1982 року» № 728-XIV від 03.06.1999 р.). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_057.

3. О ратификации Конвенции Организации Объединенных Наций по морскому праву и Соглашения об осуществлении части XI Конвенции Организации Объединенных Наций по морскому праву: Федеральный закон от 26.02.1997 г. № 30-ФЗ. URL: www.kremlin.ru/acts/bank/10594.

4. Про ратифікацію Конвенції Організації Об’єднаних Націй з морського права 1982 року та Угоди про імплементацію Частини XI Конвенції Організації Об’єднаних Націй з морського права 1982 року: Закон України від 03.06.1999 р. № 728-XIV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/728-14.

5. Y. Tanaka, The International Law of the Sea, 3rd edn (Cambridge University Press, 2019). – 557 c.

6. Treaty between the democratic republic of Timor-Leste and Australia establishing their maritime boundaries in the Timor Sea: Treaty signed by the Parties on 6 March 2018. URL: https://pcacases.com/web/sendAttach/2356.

7. О принятии в Российскую Федерацию Республики Крым и образовании в составе Российской Федерации новых субъектов – Республики Крым и города федерального значения Севастополя: Федеральный конституционный закон от 21.03.2014 г. № 6-ФК3. URL: http://www.kremlin.ru/acts/bank/38220/page/1.

8. Территориальная целостность Украины: Резолюция 68/262, принятая Генеральной Ассамблеей 27 марта 2014 года (шестьдесят восьмая сессия, Пункт 33 b повестки дня). URL: https://undocs.org/ru/A/RES/68/262.

9. Положение в области прав человека в Автономной Республике Крым и городе Севастополе (Украина): Резолюция 71/205, принятая Генеральной Ассамблеей 19 декабря 2016 года (71-я сессия, пункт 68с повестки дня). URL: https://undocs.org/ru/A/RES/71/205.

10. Положение в области прав человека в Автономной Республике Крым и городе Севастополе (Украина): Резолюция 72/190, принятая Генеральной Ассамблеей 19 декабря 2017 года (71-я сессия, пункт 68с повестки дня). URL: https://undocs.org/ru/A/RES/72/190.

11. Проблема милитаризации Автономной Республики Крым и города Севастополь (Украина), а также районов Черного и Азовского морей: Резолюция 73/194, принятая Генеральной Ассамблеей 17 декабря 2018 года (73-я сессия, пункт 34а повестки дня). URL: https://undocs.org/ru/A/RES/73/194.

12. Положение в области прав человека в Автономной Республике Крым и городе Севастополе (Украина): Резолюция 73/263, принятая Генеральной Ассамблеей 22 декабря 2018 года (73-я сессия, пункт 74c повестки дня). URL: https://undocs.org/ru/A/RES/73/263.

13. Проблема милитаризации Автономной Республики Крым и города Севастополь (Украина), а также районов Черного и Азовского морей: Резолюция 74/17, принятая Генеральной Ассамблеей 9 декабря 2019 года (74-я сессия, пункт 31а повестки дня – «Предотвращение вооруженных конфликтов»). URL: https://digitallibrary.un.org/record/3841716?ln=ru.

14. Устав Организации Объединенных Наций от 26 июня 1945 г. URL: https://www.un.org/ru/charter-united-nations/index.html.

15. Просьба о вынесении Международным Судом консультативного заключения относительно правовых последствий отделения архипелага Чагос от Маврикия в 1965 году: Резолюция 71/292, принятая Генеральной Ассамблеей 22 июня 2017 года (71-я сессия, пункт 87 повестки дня). URL: https://undocs.org/pdf?symbol=ru/A/RES/71/292.

16. Декларация о принципах международного права, касающихся дружественных отношений и сотрудничества между государствами в соответствии с Уставом Организации Объединенных Наций, принятая резолюцией 2625 (XXV) Генеральной Ассамблеи ООН от 24 октября 1970 года. URL: https://www.un.org/ru/documents/decl_conv/declarations/intlaw_principles.shtml.

17. Decision on Australia’s Objections to Competence
of 19 September 2016. URL: https://pcacases.com/web/sendAttach/1921.

18. Report and Recommendations of the Compulsory Conciliation Commission between Timor-Leste and Australia on the Timor Sea of 9 May 2018. URL: https://pcacases.com/web/sendAttach/2327.

19. Legal consequences of the separation of the Chagos Archipelago from Mauritius in 1965, ICJ Advisory Opinion of 25 February 2019. URL: https://www.icj-cij.org/files/case-related/169/169-20190225-01-00-EN.pdf.

[1] PCA Case № 2016-10 in the matter of a conciliation before a Conciliation Commission constituted under Annex V to the 1982 United Nations Convention on the Law of the Sea between The Democratic Republic of Timor-Leste and The Commonwealth of Australia, Decision on Australia’s Objections to Competence of 19 September 2016, p. 16, para. 66 (“Article 298 embodies a compromise on dispute settlement following extensive negotiations between those States which favoured compulsory and binding dispute settlement procedures and other States which sought to exclude even non-binding dispute settlement procedures.”). URL: https://pcacases.com/web/sendAttach/1921.

[2] PCA Case № 2016-10 in the matter of the maritime boundary between Timor-Leste and Australia (The Timor Sea Conciliation) before a Conciliation Commission constituted under Annex V to the 1982 United Nations Convention on the Law of the Sea between The Democratic Republic of Timor-Leste and The Commonwealth of Australia, Report and Recommendations of the Compulsory Conciliation Commission between Timor-Leste and Australia on the Timor Sea of 9 May 2018, p. 1, para. 2 (“On April 2016, Timor-Leste decided to invoke the compulsory conciliation provisions of the Convention with the objective of archiving a permanent maritime boundary, following several unsuccessful attempts by the Parties to reach agreement on a permanent maritime boundary through negotiations since Timor-Leste’s re-emergence as an independent State on 20 May 2002.”). URL: https://pcacases.com/web/sendAttach/2327.

[3] PCA Case № 2016-10 in the matter of the maritime boundary between Timor-Leste and Australia (The Timor Sea Conciliation) before a Conciliation Commission constituted under Annex V to the 1982 United Nations Convention on the Law of the Sea between The Democratic Republic of Timor-Leste and The Commonwealth of Australia, Report and Recommendations of the Compulsory Conciliation Commission between Timor-Leste and Australia on the Timor Sea of 9 May 2018. URL: https://pcacases.com/web/sendAttach/2327.

[4] PCA Case № 2016-10 in the matter of the maritime boundary between Timor-Leste and Australia (The Timor Sea Conciliation) before a Conciliation Commission constituted under Annex V to the 1982 United Nations Convention on the Law of the Sea between The Democratic Republic of Timor-Leste and The Commonwealth of Australia, Report and Recommendations of the Compulsory Conciliation Commission between Timor-Leste and Australia on the Timor Sea of 9 May 2018, p. 17, para. 51 (“Compulsory conciliation proceedings are governed by Annex V to the Convention. In such proceedings, a neutral commission is established to hear the parties, examine their claims and objections, make proposals to the parties, and otherwise assist the parties in reaching an amicable settlement. Conciliation is not an adjudicatory proceeding, nor does a conciliation commission have the power to impose a legally binding solution on the parties; instead, a conciliation commission may make recommendations to the parties.”). URL: https://pcacases.com/web/sendAttach/2327.

[5] Legal consequences of the separation of the Chagos Archipelago from Mauritius in 1965, ICJ Advisory Opinion of 25 February 2019, p. 39, para. 167. URL: https://www.icj-cij.org/files/case-related/169/169-20190225-01-00-EN.pdf.

 

* * *

Ця публікація створена за підтримки Європейського Фонду за Демократію (EED). Зміст публікації не обов'язково відображає думку EED і є предметом виключної відповідальності авторів.