Стратегічні партнери України: південний фланг у дзеркалах національних медіа. Азербайджан – Україна (1)

Наталя БЕЛІЦЕР,
експертка Інституту демократії імені Пилипа Орлика
спеціально для BlackSeaNews

1. Інформаційний вимір стратегічного партнерства

Стосовно міждержавного стратегічного партнерства зауважимо, що переліку взаємних прав і зобов’язань держав – стратегічних партнерів – не існує, і навіть саме визначення є дещо розпливчастим.

Згідно Аналітичної записки Національного інституту стратегічних досліджень, «Стратегічне партнерство – тип міждержавних відносин, побудований як послідовна система взаємодії держав в напрямі реалізації спільних стратегічних завдань, інтересів та цілей. На відміну від союзницьких відносин стратегічне партнерство не передбачає жорсткої системи зобов’язань політичного, економічного, гуманітарного або безпекового характеру.»

Відмінність між відносинами стратегічного партнерства і «союзництва» є важливою в контексті світових подій березня 2023 року, тобто зустрічі лідерів Китаю та Росії в Москві і, паралельно, президента України з прем’єр-міністром Японії в Києві.

Стосовно першої – сторони зосередилися переважно на поглибленні торговельно-економічних зв’язків. Попри запевнення у щирій дружбі і взаємній підтримці, ця зустріч не призвела до якихось суттєвих проривів у двосторонніх відносинах; стосовно ж співробітництва у військовій сфері, як слушно відмітив опозиційний російський політик і бізнесмен Альфред Кох, найважливішим у спільній Заяві є зауваження, що «Російсько-китайські відносини… не представляють собою військово-політичний союз і не спрямовані проти третіх країн».

Натомість Володимир Зеленський і Фуміо Кішіда також підписали спільну Заяву, якою наголосили на встановленні «особливого глобального партнерства». Який саме статус матиме така «новація» порівняно зі стратегічним партнерством з іншими країнами, поки що неясно, але час і обставини цього візиту свідчать про вихід міждержавних стосунків України з Японією на новий, вищий рівень.

Хоча, як було вже сказано, стратегічні партнери не мають чітко окреслених «правил гри» і взаємних обов’язків, логічно припустити, що активна взаємодія у медійній сфері має бути однією з важливих складових стратегічного партнерства. Тим паче, що сучасний інформаційний простір вийшов далеко за межі традиційної або «класичної» журналістики, і це робить його особливо значущим в умовах як «гібридної», так і конвенціональної війни.

Як слушно зазначив один з авторів агенції Detector.Media,

«…В Україні триває найбільш медійна війна в історії людства. …Україна виявилася першою країною, де майже 80% населення щодня користується мережею, і більше половини громадян мають смартфони. Це означає, що вони змогли задокументувати та поширити більше інформації, ніж будь-які журналістські медіа можуть уявити».

Важливим є і ставлення української громадськості до свободи слова як першої з трьох фундаментальних характеристик повноцінно функціонуючої демократії; згідно даних соціологічного опитування, проведеного в січні 2023 року Національним демократичним інститутом, такої думки дотримуються 61% респондентів.

Отже, розгляньмо інформаційну складову стратегічного партнерства України з Азербайджаном та її трансформацію в умовах повномасштабної російсько-української війни.

Як відомо, Азербайджан (Азербайджанська Республіка, АР) офіційно оголошений стратегічним партнером України відповідно до указу Президента України від 14 вересня 2020. АР увійшла у другу п’ятірку таких країн разом з Грузією, Литвою, Польщею та Туреччиною. (Зауважимо, що на відміну від першої п’ятірки, ці країни позначені в алфавітному порядку, що не відповідає їхній пріоритетності як стратегічних партнерів).

При тому стратегічне партнерство України з АР було зафіксовано ще у 2008 році (Спільна Декларація про дружбу і стратегічне партнерство між Україною та АР, 22 травня 2008); на ньому неодноразово наголошував у публічних виступах та інтерв’ю Посол Азербайджана Азер Худієв.

Стратегічне партнерство України з Азербайджаном і бажання його подальшого поглиблення були також відображені у спільній Декларації президентів двох держав, підписаній 14 січня 2022 (тобто вже на тлі загострення ситуації навколо України й очікування «великої війни») в рамках робочого візиту Ільхама Алієва до Києва на запрошення Володимира Зеленського.

Але вже 18 січня 2022, тобто через 4 дні, Алієв зателефонував Путіну. Згідно повідомленню прес-служби Кремля, з урахуванням нещодавнього візиту в Україну азербайджанського президента були обговорені «питання внутрішньо-українського врегулювання, які буксують через деструктивну лінію Києва», а також «настрій на зміцнення стратегічного партнерства Російської Федерації [РФ] з АР».

Більше того, 22 лютого 2002, тобто за два дні до початку повномасштабного військового вторгнення Росії на територію України, в Москві була підписана Декларація про «союзницьку взаємодію» АР з РФ.

Зауважимо, що напередодні РФ офіційно визнала незалежність т. зв. «ЛНР» і «ДНР», з приводу чого Алієв заявив, що це стало для нього несподіванкою, але нічого не змінило і не змінить у взаєминах двох «дружніх країн».

Занепокоєння в Україні викликають і зв’язки АР з офіціозом Білорусі (РБ) – держави, що відіграє однозначно негативну роль у російсько-українській війні і яка в грудні 2022 під тиском Росії повідомила про «єдину армію» РФ і РБ . При тому білоруський диктатор Лукашенко також вважає АР своїм стратегічним партнером, всіляко підкреслюючи й вихваляючи найменші ознаки опору АР «агресивним діям ворожого Заходу» і наполягаючи на необхідності найтіснішої дружби з Росією.

Намагання Баку «балансувати» між Києвом та Москвою стали ще очевиднішими після 24 лютого 2022, внаслідок чого відбулися суттєві зміни як у двосторонніх відносинах на державному рівні, так і в медійному висвітленні подій, пов’язаних з російською агресією.

В азербайджанських ЗМІ й експертних колах різко посилилась увага до України через повномасштабну війну з Росією, яку часто розглядають у контексті Другої Карабаської війни і можливих впливів на її наслідки.

Українські ж медіа віддають належне мужності азербайджанських воїнів, які захищають нашу країну і гинуть в боях за неї, а також підкреслюють патріотизм азербайджанської діаспори і всіляку допомогу з боку її організацій.

Широко висвітлюється гуманітарна допомога Україні, проте відчутним є й зростання пересторог.

На тлі подій, що загрожували самому існуванню України,

найбільш значущою перешкодою у позитивному сприйнятті Азербайджану стають труднощі поєднання уявлень про статус стратегічного партнера України з «особливими» стосунками між АР та Росією,

про які можна докладніше дізнатися з матеріалів на популярних азербайджанських сайтах. Як відомо, співробітництво АР з РФ не обмежується тісними економічними зв’язками.

Вже згадана теза про стратегічний і навіть «союзницький» характер їхнього партнерства часто лунає у заявах президентів Алієва і Путіна. Проте ця офіційна риторика вступає в явне протиріччя з численними публікаціями (1; 2; 3; 4; 5) не тільки на опозиційних, а й на проурядових азербайджанських сайтах щодо про-вірменської політики Москви, яка вважає АР «недружньою країною».

Звернімо увагу і на регулярні інформаційні атаки, що їх проводять проти АР відомі російські політики і чиновники (1; 2; 3; 4; 5; 6; 7; 8; 9), а також медіа-ресурси (1; 2; 3).

Для української аудиторії, особливо після нещодавнього скандалу з «опозиційним» телеканалом «Дождь» стосовно «наших мальчиков», цікаво дізнатися, що цей «незалежний інформаційний канал» долучився і до анти-азербайджанської кампанії, фактично підтримавши карабаських сепаратистів.

Ці обставини ставлять «стратегічні», не кажучи вже про «союзницькі», відносини між АР і РФ під великий знак запитання.

Основною причиною їх явного охолодження, наскільки можна судити з медійних джерел, стала саме повномасштабна російсько-українська війна, сприйнята в Азербайджані як відверта і нічим не виправдана російська агресія.

Тому, попри декларативні заяви про стратегічне партнерство РФ і АР, не кажучи вже про Білорусь, медійна українсько-азербайджанська співпраця (з її все ще недостатньо реалізованим потенціалом) має зберігатися на порядку денному української політики у цій важливій сфері. Зокрема, з огляду на інформаційні війни, що їх доводиться вести і Україні, і Азербайджану протягом багатьох років. 

В той час як Україна потерпає від потужних впливів Росії, яка вкладає величезні ресурси в анти-українську пропаганду в усьому світі, Азербайджан, у свою чергу, часто відчуває несправедливе упередження проти себе, відображене у низці публікацій закордонних ЗМІ. Значною мірою це зумовлено лобіюванням інтересів Вірменії (РА) завдяки діяльності її активних і багатих діаспор у низці розвинених демократичних країн, насамперед, Франції і деякою мірою – США, що відбивається і в інформаційній сфері (1; 2; 3; 4; 5).

Крім того, багато політиків у Росії та Вірменії вважають, що альянс мусульманських країн АР і Туреччини (ТР) спрямований на вигнання християнського вірменського населення з Карабаху або навіть його знищення як продовження політики геноциду 1915 року. Особливо вражає, що розповсюдженню подібних ісламофобських поглядів подекуди активно сприяли лідери російської т. зв. «опозиційної» громадської думки – як-от відома журналістка Юлія Латиніна.

У 2017 році вона писала: «Вне зависимости от того, какую — умную ли, наивную ли — политику ведет правительство данной страны по отношению к исламистам, исламисты всегда начинают первыми. …Исламист устраивает теракты потому, что он исламист. …В 1999 году… Басаев и Хаттаб …взорвали дома в Москве» (і це сказано вже після публікації знаменитої книжки А. Литвиненка та Ю. Фельштинського «ФСБ взрывает Россию», яку вона не могла не читати!).

Принагідно нагадаю, що ця «лібералка» – нині улюблена гостя українських ефірів – у 2019 році стверджувала: «Если нация неуспешна — как, например, неуспешен сейчас арабский мир, неуспешна Россия, неуспешна Украина, то она начинает вертеться, оглядываться, думать, кто когда обидел, обнес и обсчитал. …Не вернет себе Британия Нормандию. Россия — Украину. Украина — Крым. Грузия — Абхазию».

Російські медіа в своїх дезінформаційних кампаніях іноді поєднують наклепи на Україну та Азербайджан, зокрема, звинувативши нашу державу у постачанні АР заборонених фосфорних бомб для подальшого використання проти Нагірного Карабаху (чого, звісно, ніколи не було). Таким чином, і Україна, і Азербайджан змушені боротися з постійними потужними атаками, фейковими повідомленнями і звинуваченнями (у нацизмі, фашизмі, сатанізмі, мілітаризмі, ксенофобії, невиконанні попередніх політичних домовленостей тощо).

Хоча чимало і українських, і зарубіжних аналітиків вважають переконливими досягнення України у сфері інформаційних воєн і т. зв. ІПСО, тобто інформаційно-психологічних спеціальних операцій, існують і протилежні погляди, що ані Україна, ані Захід не мають ефективних засобів боротьби з російською пропагандою.

Тому поєднання зусиль могло би допомогти успішній протидії медійним атакам і сприяти подальшим перемогам не тільки на воєнному, а й на інформаційному фронті. Тим паче, що «Виграш в інформаційному просторі – це обов’язкова умова виграшу на полі бою.» (О.Данілов) 

Для України глибша медійна взаємодія була би важливою ще й з огляду на недостатню обізнаність і брак визнання реалій російсько-української війни низкою держав мусульманського світу, в якому Азербайджан відіграє суттєву і зростаючу роль. Тоді як принаймні частина російських інформаційно-пропагандистських атак спрямована саме на мусульманські країни (див., наприклад, дослідження, проведене у січні 2023 Центром стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки. А також повідомлення про фейкове відео, де показано знущання нібито українських військових над Кораном.

Тому констатуємо, що бажано звертати увагу не тільки на інформаційний простір найпотужніших «світових гравців» – ключових партнерів і спонсорів України, а й на те, що відбувається у цій сфері на південному флангу стратегічного партнерства, зокрема – в Азербайджані, і як саме ті чи інші події висвітлюються відповідними національними медіа. 

Далі буде...