Стратегічні партнери України: Азербайджан в інформаційному просторі України (2)

Наталя БЕЛІЦЕР,
експертка Інституту демократії імені Пилипа Орлика
спеціально для BlackSeaNews

Продовження. Першу частину – Інформаційний вимір стратегічного партнерства – читайте тут

2. Азербайджан в інформаційному просторі України

Офіційне включення АР до складу стратегічних партнерів України спричинило неоднозначні реакції з боку медіа-спільноти, політиків, громадських діячів, експертів та й суспільства в цілому – аж до твердження, що «для такого партнерства на сьогодні немає ані політичних, ані економічних підстав». Однією з причин невдоволення є авторитарність режиму цієї країни й постійні проблеми з правами людини, зокрема, зі свободою преси, вільним висловлюванням критичних поглядів та переслідуванням політичних опонентів, а також виявлені факти політичної корупції – як внутрішньої, так і на рівні ПАРЄ. 

Тим не менш, в українських ЗМІ матеріали про АР здебільшого позитивні; часто підкреслюється, що наші країни постали перед схожими загрозами, в першу чергу, пов’язаними з агресивним сепаратизмом, інспірованим у випадку України – РФ, Азербайджану – Вірменією (також не без підтримки з боку Росії).

При тому в обох країнах з болем і обуренням сприймали (і сприймають) неспроможність міжнародних інститутів та механізмів покласти край неспровокованій агресії і насильству, зберегти життя мирних жителів і критичну інфраструктуру. (Згадаймо, зокрема, про чотири (!) Резолюції Ради Безпеки ООН 1993 року, а також резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЄ, 2005) і Генасамблеї ООН (2008), які вимагали негайного виведення вірменських збройних сил з окупованих територій АР, але залишалися невиконаними – так само, як і численні резолюції стосовно України). 

За каденції посла АР Азера Худієва (06.09.2016 – 12.03.2020) були неодноразово опубліковані його розлогі інтерв’ю українським ЗМІ, де наголошувалося на спільних проблемах та викликах. Зауважимо також, що на тлі коронавірусної пандемії деякі українські оглядачі вважали, що в АР проводиться успішна державна політика боротьби з Ковідом-19, і закликали українську владу брати з неї приклад. Хоча азербайджанські правозахисники навряд чи з цим погодилися б: на їхню думку, жорсткі обмеження прав і свобод прикривалися карантинним режимом, а влада, замість захисту соціально-економічних прав громадян, посилила кримінальне переслідування інакомислячих.  

Докладніше про успішний розвиток двосторонніх відносин останніми роками розповів 29 травня 2021 в інтерв’ю телеканалу «Дом» посол України в АР Владислав Каневський; аналіз поточної ситуації (на початок 2021), прогноз до 2025 року і рекомендації урядовим структурам України містяться в матеріалі експерта Ради зовнішньої політики «Українська Призма» Андрія Чубика. Колишній посол АР в Україні Азер Худієв, нині радник міністра фінансів України, віце-президент Академії фінансового управління при Міністерстві фінансів України, має власний блог в інтернет-виданні «Лівий Берег»; його цікаві й гострі публікації час від часу передруковують азербайджанські медіа.

Крім окремих публікацій у різних інформаційних джерелах, регулярну рубрику стосовно АР веде інтернет-портал BlackSeaNews; у квітні 2017 розділ АЗЕРБАЙДЖАН з’явився на порталі Європейської Правди. Інформацію про АР, українсько-азербайджанські, вірмено-азербайджанські, а також турецько-азербайджанські відносини можна також знайти, починаючи з листопада 2013 року (тобто ще з часів президента Януковича), на сторінках сайту Еспресо.TV; кількість матеріалів по цій тематиці іноді сягала 6 – 10 за добу.

За кількісними показниками і розмаїттям пов’язаної з Азербайджаном тематики на перше місце виходить портал BlackSeaNews; у січні 2023 таких матеріалів було 26, у лютому – 10. На другому місці – Espreso.tv (відповідно, 6 і 2). Європейська Правда, крім новин, публікує також ґрунтовну й актуальну аналітику. При тому зауважимо, що існує пряма залежність чисельності відповідних публікацій від спалахів насильства та загострення військових дій між сторонами азербайджансько-вірменського збройного конфлікту; у відносно спокійні періоди їхня кількість спадає до 1 – 2 на тиждень, а то й на місяць.

Зокрема, посилення інтересу до АР сталося під час «чотириденної війни» у квітні 2016 року (яку ми в рамках даної статті не розглядатимемо). Але основний сплеск уваги відбувся у 2020 році, що знайшло відповідне висвітлення в українському медіа-просторі. Це пов’язано, насамперед, з тим, що 12 липня військові зіткнення спалахнули не на окупованій території, а безпосередньо у густонаселених прикордонних районах АР і РВ, поблизу нафто- і газопроводів, якими Азербайджан експортує свої ресурси до Туреччини через Грузію (в обхід Вірменії і Росії); зрозуміло, що прикордонні бої загрожували цій критичній інфраструктурі.

У перший же день бойових дій під час обстрілу загинув добре відомий і дуже шанований азербайджанський генерал Полад Гашимов; це додатково збурило про-воєнні настрої суспільства, яке вимагало від керівництва АР негайно почати повномасштабний наступ і повернути, нарешті, військовою силою Нагірний Карабах (НК) і 7 окупованих районів під контроль центральної влади. Тисячі добровольців виявили бажання відправитися на фронт; 15 липня демонстрація в Баку під гаслами «Головнокомандувач, оголоси мобілізацію!», «Карабах – це Азербайджан!», «Слава армії!», «Герої не вмирають!» зібрала тисячі людей, незважаючи на режим карантину, яким було заборонено виходити на вулиці більше ніж на 2 години на день і збиратися разом понад 5 осіб. Вночі частина демонстрантів увірвалася в будинок парламенту, після чого поліція стала витісняти людей з площі водометами і сльозогінним газом.

13 липня МЗС України виступило із заявою, в якій закликало сторони конфлікту докласти максимальних зусиль для деескалації ситуації і продовження пошуку шляхів мирного вирішення конфлікту на основі дотримання суверенітету і територіальної цілісності Азербайджанської Республіки в її міжнародно визнаних кордонах, а також відповідних резолюцій Ради Безпеки ООН 1993 року. Реакцією з боку Вірменії був виклик посла України Івана Кулеби до МЗС, а біля посольства України в Єревані відбулась акція протесту.

При всій авторитарності режиму президента Алієва, схоже, він вже не міг не рахуватися з домінуючими настроями суспільства, і саме тоді могло бути прийнято рішення щодо Другої Карабаської війни (ДКВ), до якої країна ретельно готувалася після поразки у Першій (1992 – 1994) і втрати НК та 7-ми прилеглих районів, названих вірменами «зоною безпеки».

ДКВ розпочалася 27 вересня 2020, тривала 44 дні і завершилася 10 листопада 2020 перемогою Азербайджану, формально закріпленою спільною тристоронньою Заявою Алієва, Пашиняна і Путіна, несподівано підписаною в Москві пізно увечері 9 листопада (несподівано тому, що 8 листопада відбулася переможна для АР битва за найважливіше у цій війні місто Шуша, й азербайджанські війська були вже дуже близько від т. зв. «столиці» невизнаної «Нагірно-Карабаської Республіки» (НКР)).

Найнеприємнішим сюрпризом у цьому документі (в тому числі для українців) став п. 3, згідно з яким «Уздовж лінії зіткнення в Нагірному Карабасі і вздовж Лачинського коридору розгортається миротворчий контингент Російської Федерації [КРМ] у кількості 1960 військовослужбовців зі стрілецькою зброєю, 90 бронетранспортерів, 380 одиниць автомобільної та спеціальної техніки».

Деякі оглядачі вважають, що такий крок був для Алієва вимушеним після випадкового збиття за кілька годин до того російського військового гелікоптера; інші наголошують на бажанні президента АР зберегти таким чином життя військовослужбовців, уникнувши додаткових втрат. Тієї ж ночі – на диво оперативно – російські військові почали дислокуватися в місцях призначення, тим самим остаточно закріпивши свою присутність в усіх трьох країнах Південного Кавказу. Хоча термін перебування КРМ – 5 років, він може бути автоматично продовжений, якщо жодна зі сторін не заявить за 6 місяців до його закінчення про свій намір припинити застосування даного положення (п. 4 Заяви).

Друга Карабаська війна привернула до себе велику увагу українських та світових ЗМІ; перебіг подій жваво обговорювався в усіх видах медіа включно з авторськими блогами, телеграм-каналами, у соціальних мережах, пабліках і на різноманітних форумах.

Крім суто військових аспектів, українці фокусувалися на неспроможності дипломатично-політичного розв’язання збройного конфлікту, незважаючи на тривалі спроби і переговори в рамках Мінської групи ОБСЄ, проводили певні аналогії з Мінськими домовленостями 2014 і 2015, а також віддавали належне успіхам азербайджанської армії і згуртованості суспільства АР.

Уроки Другої Карабаської війни для України аналізували як в експертному середовищі, так і на рівні Генерального штабу ЗСУ. На своїй ФБ-сторінці майже щоденно висвітлював усі перипетії цієї війни Олексій Арестович, що викликало щире захоплення азербайджанської аудиторії. Проте його «відверто про-азербайджанські та анти-вірменські» дописи іноді піддавалася жорсткій критиці не тільки у Вірменії, а й в Україні, зауважимо також, що останнім часом репутація Арестовича в Україні серйозно постраждала через гучні скандали, спричинені його коментарями на популярних передачах телеканалів. Значно жорсткіших, часом знущальних інформаційних атак українські експерти, які висвітлювали ДКВ, зазнавали з боку Росії.

Офіційна позиція України спочатку була дуже обережною: МЗС висловило «глибоке занепокоєння», приєднавшись до злагодженого хору голосів, закликавших негайно припинити насильство, і не згадуючи про факт окупації азербайджанської території.

Але вже 30 вересня 2020 міністр закордонних справ Дмитро Кулеба заявив: «Одним із наріжних каменів української зовнішньої політики є підтримка територіальної цілісності держав. І ми послідовно підтримували територіальну цілісність Азербайджану, так само як Азербайджан підтримував нашу територіальну цілісність у міжнародно визнаних кордонах».

Постійний представник України при міжнародних організаціях у Відні Євген Цимбалюк під час спеціального засідання Постійної ради ОБСЄ щодо ескалації ситуації вздовж лінії зіткнення у зоні конфлікту в НК виступив з аналогічною заявою. А 2 жовтня президент Зеленський наголосив, що «в останні роки Україна та Азербайджан налагодили тісні відносини як на економічному, так і геополітичному рівнях. Тому Україна стояла й стоятиме на позиції підтримки цієї держави» (відмовившись таким чином від розповсюдженої політики і практики звернень до «обох сторін конфлікту»). З цього приводу посол АР Ельміра Ахундова подякувала українському керівництву і зауважила, що практично всі представники МЗС і депутати, з якими вона зустрічалася, підтримували позицію азербайджанської сторони.

В Україні не всі поділяють уявлення про однозначну перемогу АР; низка відомих політичних аналітиків вважають, що насправді найбільші дивіденди отримав Путін. Такої думки дотримуються і деякі зарубіжні експерти, при тому всі одностайно переконані, що головним лузером у цій війні стали Вірменія та її лідер Нікола Пашинян, а Туреччина посилила власні позиції в регіоні.

Найважливіший урок Другої Карабаської війни для багатьох українців полягав, мабуть, у наступному: «…всі, хто розповідає про те, що «тільки шляхом переговорів можна вирішити...» – дивимося на Карабах. 30 років переговорів не дали ні звільнення цієї землі, ні заморозки військових дій. Результатом була лише окупація і обстріли, обстріли, обстріли».

Тобто саме Азербайджан спростував тезу «Війна на Донбасі не має військового рішення»; згодом, на тлі успішного спротиву ЗСУ і всього українського народу російській агресії, міф про можливість повернення окупованих територій виключно політико-дипломатичним шляхом був розвіяний і щодо Криму.

Принагідно зауважимо, що до 27 вересня 2020 року Нагірно-Карабаський конфлікт розглядався лише в контексті низки інших пострадянських «заморожених» конфліктів, з вельми обмеженим переліком його елементів, релевантних для України; див., наприклад, аналітичну доповідь «Переосмислення деокупаційної політики України в рамках гібридної війни Росії проти України, 2020, Розділ 6, ст. 118 – 122, де серед висновків зазначено:

«Практика міжнародного врегулювання доводить, що дорожні карти, плани і навіть погоджені документи у сфері врегулювання не являють собою гарантії прогресу у переговорах». Ця теза, до слова, була підтверджена наступними, начебто «вже досягнутими», домовленостями щодо залагодження азербайджансько-вірменських відносин шляхом ухвалення мирного договору між двома державами і намаганнями інтегрувати вірменське населення Карабаху в азербайджанський правовий, соціальний та економічний простір.

Черговий сплеск уваги до АР спричинило різке загострення ситуації і поновлення збройних зіткнень у середині вересня 2022.

Цього разу в передачах деяких українських телеканалів і на сторінках інтернет-видань з’явилися звинувачення на адресу АР, яка нібито вторглася на територію Вірменії. Це одразу ж викликало бурхливу негативну реакцію низки азербайджанських експертів і громадських діячів, які називали і цитували «Інтер», «24 Україна», «Korrespondent.net», «Страна.ua», а також «Focus.ua».

Образу і сум з цього приводу висловили і лідери азербайджанської діаспори України.

Тому українським журналістам – тим, хто беззастережно заявляв про «порушення АР територіальної цілісності РВ» – можна порадити уважніше вивчити це питання, враховуючи, зокрема, складну ситуацію з різними версіями карт, на підставі яких наразі важко окреслити все ще неделімітовані і недемарковані ділянки державного кордону між АР і РВ.

До слова, схожої позиції дотримується міністр закордонних справ ФРН Анналена Бербок, яка на спільній прес-конференції з вірменським колегою Араратом Мірзояном зауважила, що саме відсутність делімітації державного кордону є причиною прикордонних перестрілок і сутичок між військовими АР та РВ.

Проте прихильне ставлення медіа і політикуму України до свого стратегічного партнера на Південному Кавказі значно переважає згаданий вище «негатив». Позитивному сприйняттю АР Україною додає те, що Азербайджан не входить ні до Євроазіатського Економічного Союзу (ЄАЕС), ані до Організації Договору Колективної Безпеки (ОДКБ), натомість пов’язана найтіснішими союзницькими вузами з важливим партнером України – Туреччиною.

Ці зв’язки відіграли особливу роль у Другій Карабаській війні і призвели до фактичного об’єднання збройних сил АР і ТР у післявоєнний період. Згадаймо, зокрема, що відомий вислів високопосадовців Туреччини «одна нація, дві держави» не викликає жодної негативної реакції з боку влади та суспільства Азербайджана (на відміну від російської тези про «один народ» чи «братні народи» в Україні).

Більше того, під час спільних військових навчань міністр оборони ТР Хулусі Акар 6 грудня 2022 недвозначно заявив: «Будь-яка загроза Азербайджану, звідки б вона не походила, буде розцінена як загроза Туреччині»; «Друг нашого друга – наш друг, а ворог – наш ворог».

До слова, ці навчання під назвою «Братський кулак» і під девізом «Одна нація – дві держави» мали би привернути більшу увагу українських військових експертів. Підстави для цього – їхній безпрецедентний масштаб, географія (три райони біля кордону з Іраном), різноманітна новітня зброя (включно з винищувачами F-16 Fighting Falcon американського виробництва), присутність обох міністрів оборони тощо.

Всі ці обставини актуалізують співпрацю у трикутнику Україна-АР-ТР, започатковану за часів п’ятого президента України Петра Порошенка і продовжену його наступником Володимиром Зеленським. Цей геополітичний альянс має суттєву підтримку українських політиків, дипломатів і суспільства, що помічено також азербайджанськими медіа.

Одним з апологетів співпраці в цьому трикутнику є відомий азербайджанський політичний аналітик Раміз Юнус, нині проживаючий у Вашингтоні. Його часто запрошують в якості коментатора українські канали (1; 2; 3; 4; 5), а багато схвальних відгуків на такі передачі належать громадянам АР, які взагалі вирізняються величезною «етнічною чутливістю» реакцій на ті чи інші події у міжнародних та двосторонніх міждержавних відносинах.

Те саме стосується інтерв’ю з впливовим азербайджанським військовим аналітиком Агілем Рустамзаде («Есть действительно два аналитика от Бога на территории СНГ, это Рамис Юнус и второй Рустамзаде, оба кстати азербайджанцы» – 1; 2; 3; 4).

Українські експерти закликають також до всебічного вивчення та використання досвіду АР по відновленню інфраструктури деокупованих територій.

Внаслідок нечастих поїздок українських журналістів на звільнені від окупації території Азербайджану з’являються репортажі, де багато уваги приділено аналогіям з «випаленою землею» в Україні, захопленою російськими військами або розтрощеною масованими обстрілами.

Азербайджанський досвід відновлення цих районів і «повернення їх до життя» визначено як надзвичайно цінний для України після майбутньої перемоги у російсько-українській війні. Примітно, що цей і подібні матеріали викликають справжню лють російських медіа, одне з яких накинулось на автора публікації Михайла Ганницького (УНІАН) з брутальними звинуваченнями у всіх можливих «гріхах», зробивши це без дотримання навіть мінімальних стандартів журналістської етики. На жаль, ця стаття з відповідними отруйними коментарями була передрукована у вірменській пресі.

Останнім часом інтерес до Азербайджану зумовлений також його зростаючою роллю у забезпеченні енергоресурсами різних країн, у першу чергу – Євросоюзу.

Крім політичних, економічних і соціальних аспектів, у матеріалах про двосторонні стосунки АР – Україна деяку увагу приділяють також різноманітним подіям у сфері культури.

Хоча відзначимо, що інформацію про них надає переважно Державне Інформаційне Агентство УКРІНФОРМ, а популярні новинні сайти не дуже ними цікавляться (1; 2; 3; 4). Серед останніх подій варто відзначити перший благодійний весняний фестиваль-ярмарок українсько-азербайджанської культури «Vesnyanka», який з великим успіхом відбувся у столиці Азербайджану у квітні 2023.

На мій погляд, значний інтерес у цій сфері представляють також переклади українською книжок азербайджанських авторів. Як приклад можна навести презентацію з нагоди 30-річчя встановлення дипломатичних відносин між Україною та АР автобіографічного роману Юсіфа Везіра Чеменземінлі «Студенти», в якому висвітлено період його життя в Україні; цей захід відбувся в рамках урочистого відкриття в Національному університеті ім. Тараса Шевченка аудиторії його імені.

Автор – видатний громадський діяч, письменник, дипломат, який брав участь в історичних зборах з проголошення Української Народної Республіки, а пізніше був призначений послом Азербайджанської Демократичної Республіки в УНР. (До слова, за непідтвердженими даними, його вважають автором культового роману «Алі і Ніно», також переведеного українською мовою). Присутній на цьому заході відомий український дослідник і громадський діяч Максим Майоров на своїй сторінці у Фейсбуці яскраво описує як саму подію, так і життєвий шлях цієї непересічної особистості; він також наводить цікаві фрагменти з його книжки.

Підсумовуючи цей короткий огляд, констатуємо, що до початку повномасштабної російсько-української війни українські медіа приділяли Азербайджану значну увагу, доволі часто згадували стратегічний характер партнерства між Україною та АР й охоче цитували офіційних осіб, дехто з яких навіть вважав його «зразковим».

«Лавірування» Баку між Києвом і Москвою після безпрецедентної російської агресії, що розпочалася 24 лютого 2022, призвело до певного розчарування, деякого зниження інтересу до АР і, відповідно, кількості публікацій в українських медіа, зокрема, на сторінках популярних сайтів, які висвітлюють міжнародні події.

Значною мірою «азербайджанські» матеріали в українському інформаційному просторі зосереджені на публікаціях, що містять критичні оцінки політики Москви і підкреслюють важливість спільного протистояння її «імперським амбіціям» (1; 2; 3; 4; 5; 6).

При тому зауважимо, що складнощі позиціонування АР у зв’язку з російсько-українською війною знаходять розуміння у вищого керівництва України. За словами президента Зеленського, «Це одна з небагатьох країн, щодо якої ми розуміємо баланс нейтральності, бо в них може розгорятися війна…».

Зазначимо також, що інколи важливі події в АР, які мають неабияке значення і для України, залишаються, на жаль, поза увагою українських медіа, або ж фрагментарні згадки про них містять неточності і створюють враження недбалості. Пізніше проілюструємо це зауваження на прикладі драматичних подій у Лачинському коридорі, що розпочалися у грудні 2022 року.

З огляду на важливість уроків Карабаських воєн, негативного досвіду марних міжнародних зусиль мирного врегулювання цього збройного конфлікту «за столом переговорів», політик і практик АР стосовно пост-воєнної реінтеграції раніше окупованих територій та й узагалі подій, пов’язаних із внутрішньою ситуацією і міжнародною політикою Азербайджану, українським медіа, мабуть, варто приділяти увагу АР і двостороннім українсько-азербайджанським стосункам на більш постійній основі.

Також є сенс розглядати їх і висвітлювати у ширшому геополітичному контексті, насамперед – в контексті протистояння країн демократичного світу сучасним автократіям та диктаторським режимам і, відповідно, протидії впливам останніх на держави, що намагаються балансувати між ними або дотримуватися умовного «нейтралітету».

Зокрема, важливо відстежувати й аналізувати динаміку подій у рамках міжнародних і регіональних організацій, як-от ОДКБ, ЄАЕС, Митного союзу та інших структур, в яких РФ відіграє провідну роль і в які вона наполегливо намагається затягнути АР (1; 2; 3; 4). Безсумнівно, всіляке сприяння й підтримка «прозахідного» (не в географічному, а в політичному сенсі) і «про-демократичного» курсу АР – у тому числі в інформаційному просторі – повною мірою відповідає національним інтересам України.

Зрозуміло, ця тематика потребує уваги, делікатності і надзвичайно обережного підходу не тільки з боку української дипломатії, а й у медійній сфері. З огляду на неминучі обмеження тих кроків та заяв, що їх можуть собі дозволити офіційні представники держави, зростає роль, яку відіграють у двосторонніх стосунках засоби масової інформації. Зокрема, не тільки їхній контент, а й персоналії – в тому числі запрошуваних експертів, аналітиків і коментаторів – та характер висвітлення подій, нюанси, тональність й емоційне забарвлення тих чи інших матеріалів.

Далі буде...